Олег Говда - Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда

— Візьміть наші щити, коли ми вже займали місця в кліті, запропонував командир дозору. — Стануть у пригоді.

— Дякую, — не відмовлявся я. Орки воліють рубатися двома руками, не особливо дбаючи про захист, але з цим ворогом щити точно зайвими не будуть. — Мало не забув спитати? А хтось перед нами уже спускався?

— Так, — кивнув гном. — Десяток Анрі Рудого був унизу.

— І що? Як там?

— Моторошне місце. Немов усередині горнила. Жарко.

— Ну, спека не найстрашніше.

— Абсолютно вірно. Знайдеться дещо гірше. Головне, пам'ятайте, що там все не те, чим здається і ворогом може стати звичайний на вигляд камінь або рослина. Перш ніж робити крок уперед, подбайте про те, щоб позаду не залишилося нічого підозрілого.

Потім почухав бороду і додав:

— Може, візьмете з собою бодай пару моїх бійців? Вони все ж таки досвідченіші будуть.

— Добре… — не суперечив я. Це й справді було розумно. — Ви двоє, пригальмував останніх орків, що прямують до кліті. — Повертайтеся до табору та розкажіть, що бачили. Нехай хлопці знають, із ким воювати доведеться. І Гулгадару скажіть, щоб прислав наступний десяток.

Орки пішли назад, а я знову повернувся до командира дозору.

— Скільки часу треба на спуск-підйом?

— Чверть години приблизно.

— Значить, за годину ви спустите вниз всього чотири десятки? Не масно, якщо там такі бестії табунами ходять.

— Анрі казав, що це місце й унизу не дуже жваве, теж якийсь тупиковий шурф. Так що поки самі до цих потвор не сунетесь, нападу можна не побоюватися.

— Твої слова та Творцю у вуха. А ще один підйомник встановити не можна?

— Старійшини вже розпорядилися щодо цього. Години через дві поставимо... Ковалі кліть уже кують, — відповів гном. — Раніше не було потреби, самі ми туди лізти не збиралися, так тільки — до розвідки. А що з орками союз буде, хто міг знати? Тож вам там треба лише трохи протриматися — допомога буде.

— Добре… — я останнім утиснувся в кліть. — Крути педалі…

Гном жарту гумору не зрозумів, тож лише з усією серйозністю підняв до плеча стиснутий кулак. Рот фронт, типу, но пасаран... Подав знак гномам, що стояли біля лебідки, і кліть плавно поповзла вниз.

— Тримайтеся хлопці, удачі вам!

Чим нижче ми опускалися, тим тепліше ставало. Не як у горнилі, тут гном, звичайно ж, перебільшив, але градусів за тридцять точно було. Підземний курорт, трясця… З озерами магми, мабуть. Дякую, не замовляли.

Через кілька хвилин ущелина стала розширюватися, а ще трохи пізніше ми висіли під склепінням просторої печери. Не такої велетенської, якою було Місто гномів, але теж дуже вражаючою. Приблизно з два майданчика для гри у великий теніс. По стінах застигли химерними візерунками патьоки розплавленого каміння, а внизу — просто під нами, здоровенний сталагміт, з рівно зрізаною, як стіл, верхівкою. Геть як гелікоптерний майданчик… На нього кліть і лягла.

Орки швидко вивантажилися, і я двічі смикнув сигнальний шнур, повідомляючи, що можна піднімати. Кліть одразу з подвоєною швидкістю помчала вгору. Молодці гноми, не філонять. Підмога не затримається.

— Ого! Непогано бородачі попрацювали, — тихо свиснув Назліум, вождь Рикаючих, показуючи на гірку попелу, по коліна заввишки і з півтора метри в колі. — Скільки ж вони тварюк ухайдокали, якщо після однієї залишається не більше двох жмень попелу?

— Так, — погодився я. — Виглядає на не одну сотню.

— Ну, де ж вони? — нетерпляче закрутив головою Локатус, вождь Великоротих. — З ким битися?

— Почекай трохи… Як тільки вони нас зачують, добавки не проситимеш. Я думаю треба он той кут щитами перекрити. Щоб за спину не зайшли, поки підмога не надійде. Давайте, давайте!.. — трохи підвищив голос. — Ворушіться, не спіть! А я схожу, за кут загляну...

Грот мав форму неправильного прямокутника, вузький кінець якого розходився двома тунелями. І звуки, що доносилися звідти, мені зовсім не подобалися, оскільки нагадували шурхіт від багатьох лап. Якось доводилося бачити мігруючу зграю щурів, і тоді я вперше почув приблизно такі ж звуки.

Намагаючись не чинити зайвого шуму, я обережно дістався до виходу з грота і виглянув з-за рогу.

Твою ж червонопрапорну!

Ні, це були не щурі... Метрів за десять від мене, по стінці повзла величезна сороконіжка. На щастя, хвостом до мене. Я вже полегшено перевів подих, як у мене за спиною щось загуркотіло. Певно, котрийсь із орків щит упустив. Сороконіжка відразу завмерла, наче прислухалася. А потім почала розвертатися.

Незважаючи на розміри, вона зробила це напрочуд зграбно та швидко, і ось уже кігтики знову заскребли по стіні. Чекати поки вона добіжить до мене, не мало сенсу, як і дотримання тиші, так що я поспіхом метнувся назад.

— Сороконіжка! Величезна! — доповів результати розвідки. — Але, начебто, не вогненна…

Орки розвели щити і пропустили мене всередину. Я тільки-но встиг стати на залишене для мене місце, як з-за рогу показалися довжелезні вуса, що ворушилися на всі боки, а потім — велика, немов ведмежа, голова тварюки. Тільки пащу її замінювали жвали. Кожен розміром із ятаган. Вуса ворушилися безперервно, навпомацки мацаючи стіни і долівку, і ось один з них торкнувся того місця, звідки я визирав у коридор. Тварина видала мерзенне шипіння, і жвали клацнули, наче рубали навхрест.