Юлія Бонд - Більше не повертайся, Юлія Бонд

2.3

– Привіт, – схвильованим голосом промовляє Матвій, переводячи погляд з мене на Соню.

Бачу, запитати щось хоче, але трохи далі за Матвієм стоїть дівчина: чекає терпляче, не розуміючи, що відбувається. І тому він тупо мовчить, як і я.

Пауза, що затягнулася, змушує мою дитину смикнути мене за руку:

– Мамо, йдемо, – врізається у свідомість як удар обухом по голові, і я вмить приходжу до тями.

Натягнуто ввічливо усміхнувшись, прощаюся з Матвієм, а на серці так тужно щемить. Мені хочеться затриматися ще хоча б на хвилинку, щоб розглянути кожну рису його обличчя, яке я досі не забула. Чи забуду колись? Не знаю. Він сниться мені ночами, душу турбує, бо там, у минулому, все неоднозначно вийшло. Обірвалося без логічного завершення.

Відійшовши на кілька кроків убік, обертаюся. Поглядом проводжу пару. Ось вони зупинилися біля однієї іномарки: Матвій відчиняє в машині дверцята, руку подає своїй дівчині. А в мене подих спирає, по шкірі тисячі колючих мурашок скачуть.

Хто вона ця дівчина?

Іра казала, що Матвій одружився. Виходить, вона йому дружина?

Подумки повторюю слово "дружина". Знову і знову, поки гидкі відчуття від усвідомлення не перетворюються на тортури.

Скільки проходить часу, перш ніж я остаточно приходжу до тями? Не розумію. Я ніби на робота перетворююся, роблячи все на автоматі: дзвоню в таксі, тримаю Соню за руку, щоб не загубити серед натовпу біля кінотеатру. І до останнього дивлюсь на іномарку Матвія, поки фари, що світяться, не ховаються за горизонтом.

Таксі приїжджає дуже швидко. Я допомагаю Соні забратися на заднє сидіння, а сама сідаю попереду поряд з водієм. Мене зараз так всю трясе від емоцій, що буде кращим - трохи заспокоїтися, поки дочка не помітила мій стан і не почала ставити незручні питання.

Машина мчить нічними вулицями мегаполіса. Я дивлюся у вікно на рекламні вивіски магазинів, що миготять, намагаюся відволіктися від їдких думок, але марно.

Минуле, сьогодення – все плутається в один клубок. На підкірці спливають образи та уривки фраз.

"Я повернуся. Ти ж дочекаєшся мене?"

"Будь ласка, розірви цей контракт. Я дуже боюся"

"Не можу, крихітко. Ще півтора року залишилося"

"А якщо там… на війні тебе вб'ють?"

"Дурненька. Я військовий. Це моя робота. Що зі мною станеться?"

Качаю головою, долоні до вух притискаю. Нехай замовкнуть голоси, нехай не рвуть моє серце на шматки. Я так довго приходила до тями, збирала себе по маленьких шматочках.

У мене ідеальне життя: чоловік, дитина, улюблена робота. Чому тоді так важко дихати? Чому тоді голова паморочиться, наче я п'яна?

Таксі гальмує біля нашого будинку. Розрахувавшись за поїздку, я виходжу з машини першою, щоб відкрити задні дверцята і допомогти Соні вибратися на вулицю.

Ключем відчиняю хвіртку, і голову підіймаю, дивлюся на темні вікна. Стельмаха вдома немає. Дивно… я мушу злитися на нього, але не злюся. Мені чомусь зараз байдуже.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍