Юлія Бонд - Більше не повертайся, Юлія Бонд

2.2

У руках затиснуті три квитки в кіно. Попкорн теж уже куплений, взяли з донькою два великі відерця: солодкий із карамеллю для дівчаток та із сиром для нашого тата.

До початку сеансу залишається п'ять хвилин. А я стою з відерцями попкорну біля входу до зали, і очей не відводжу від головного входу до кінотеатру.

Лев спізнюється. Я дзвонила йому ще двадцять хвилин тому. Сказав, трохи запізниться.

– Мамо, йдемо вже, – дочка смикає мене за руку.

– Соню, ще трохи почекаємо на тата о і підемо, добре?

Насупивши брови, Соня все ж таки киває, хоч і незадоволена, що змушена стояти разом зі мною біля входу до зали.

Поставивши відерця з попкорном на столик, дзвоню Стельмаху. А замість гудків мені у слухавці відповідає голос робота-оператора.

"Абонент недоступний", – звучить як гидкий плювок у душу.

Я розчавлена ​​морально. У чоловіка знову щось сталося важливе, що змусило змінити плани в останній момент. Тільки він навіть не вважав за потрібне сказати мені про це.

Сховавши мобільний у сумку, хапаю зі столика відерця з попкорном:

– Соню, йдемо.

– А тато? Тата чекати не будемо? – Задерши голову, дочка дивиться на мене незрозумілим поглядом.

– Тато... затримується, – відповідаю трохи запізно, не знаючи, що ще можна сказати маленькій дівчинці.

У кінозалі займаємо місця згідно з купленим квиткам. Світло гасне, на екрані з'являється заставка і я намагаюся повністю перемкнути увагу на перегляд мультика "Стихії".

Телефон поставлений на безшумний режим, але я все о дно постійно поглядаю на екран: чи немає пропущених дзвінків від чоловіка і чи не з'явився він в мережі.

Все повз...

Дочка захоплено дивиться мультик, хрумтить попкорном, а в мене грудка поперек горла. Шию здавлює невидимими лещатами.

Гіркий осад, який і до цього моменту жив у моїй душі, дедалі більше за розмірами. Здається, він зовсім скоро заповнить всю мене, перетворить моє серце на суцільну чорну дірку з порожнечею, де немає місця емоціям і почуттям.

За півтори години сеанс закінчується. Люди поспішають покинути кінозал, а я засмучено зітхаю. Більше не дивлюся на мобільний, адже і так все зрозуміло як два помножити на два.

"Тупо забув", – Сказав Лев на річницю нашого весілля. Схоже, сьогодні все те саме.

Надворі вже стемніло. Увімкнені ліхтарі. Попросивши доньку далеко не тікати від мене, я дістаю мобільний із сумочки. Потрібно викликати таксі.

Поруч проходить сімейна пара. У чоловіка падають ключі якраз до моїх ніг, приземляються біля носків туфель.

Нахиляюся, щоб підняти ключі. Чоловік теж різко опускається навпочіпки й... ми стукаємося лобами.

– Вибачте, я не хотів, – чоловічий голос із низькими, хрипкими нотками проходить по мені як ковзанка.

Відсахнувшись, я швидко підводжуся на ноги. Тремтячу руку виставляю перед собою.

– Ваші ключі… – тільки можу сказати не своїм голосом.

Він стоїть навпроти. Так близько, що я відчуваю запах його одеколону.

Світло вуличних ліхтарів добре висвітлює його обличчя, на яке я дивлюся впритул, ні моргаючи, ні дихаючи.

– Асю? – здивовано витріщається, і я киваю.

– Привіт, Матвію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍