Стефанія Лін - Покохай мене, Стефанія Лін

Він попереджав — розтопче те, що від мене зостанеться. Я не вірила. Дарма… Марк Данте не з тих, хто бреше. Він завжди каже жорстоку правду, щоправда, тоді, коли йому вигідно. — Ти сама винна. — Він дивиться так глибоко, що відчуваєш як кров'яні тільця мчать судинами. — Ти привела нас обох до цього. — Хіба? — шепочу в його губи. Марк всміхається. Немає нічого доброго у вигині губ. О ні, він демонструє силу, владу, вплив. Він контролює ситуацію, адже саме я стою затиснута між стіною і його тілом, повністю безпорадна. — Попереджаю востаннє — можу не зупинитися. Данте цілує і світ в одну мить стає іншим. Все тепер належить йому. Та чи впораюся я? Чи зможу зберегти хоча б уламки?...

Глава 1

— Отже, сьогодні буде результат ДНК? — Настя дивиться широко розкритими очима. 

Ми сидимо у крамниці. Пташеня блукає поміж стелажів шукаючи щось цікаве, або просто не бажаючи нам заважати. Він для себе все вирішив ще дев'ять днів тому, коли розповіла припущення Данте — брати руйнують моє життя цеглинка за цеглинкою, а я лише радію. 

Скошую погляд на Марину. Стоїть за стійкою, як завжди, незадоволена. Нам каву відмовилася робити, тому заварила її я. Все одно роботи сьогодні немає. Погодка така, що з дому зайвий раз ніхто не виходить, попри те, що вихідний. 

— Уяви, якщо ви реально брат і сестра? — подруга  ламає шоколадне печиво й зосереджено жує. — Це все змінює. Все.

Зітхаю. Не знаю, що казати. Моє життя й так не тішить, а тепер? Виявляється, Марк приїхав до нас аби правду дізнатися, підтвердити, чи справді я та сама дівчинка, від якої в минулому відмовилася рідна мати. Місцина сподобалася, забажав будувати тут бізнес, що успішно вдається, і саме тому штурмував нас з дідусем. Крамниця була лише приводом зачепитися, бути ближче до мене, мати доступ якого не мав. 

Після того ранку у будинку Маріна Данте відвіз додому. До вечора я мучилася, не знала чи казати дідусеві, а коли стемніло, здалася. Лев Профирович зізнався, що це правда — я не кровна онука. Тому й припинив противитися нападкам Марка, — після розмови на кухні, — адже той розповів справжню причину, сказав, що у мене може бути краще життя. Як дідусь міг відмовити в той час, як давно відмови мамі? Йому байдуже, що я не рідна йому, любить по-справжньому. 

Майже двадцять років тому мама принесла мене додому, вся заплакана, бабуся з дідусем були шоковані. В той час вона вже мала тривалі стосунки з батьком, чи тим, кого я звикла ним називати. Була вагітна. Щоправда, вагітність зірвалася на останніх днях строку, про це знали дідусь з бабусею. Мама дуже страждала, лежала в лікарні, — на той час  вона ще працювала, — й не знала, що робити. Втрата немовляти вдарила по ній. Гадала, що матиме донечку про яку мріяла, а життя забрало її. Батько лютував. Звинувачував маму. А потім, через брак палат, до мами підселили молоду, незнайому жінку, вона тільки народила, але планувала відмовитися від дівчинки. Дідусь сказав, що не знає подробиць, мама мовчала всі роки, та в результаті вона прийшла зі мною на руках. Лебідь не прийняв, бо не рідна. Більше ніхто про це не знав. Сім'я Іскри заприсягнулись мовчати, щоб ніхто в місті не ображав та не знущався. Тож всі мої дев'ятнадцять років правда ретельно замовчувалася, і якби не Данте, можливо я б ніколи не дізналася, що чужа. 

Тепер же зосталося дізнатися ще одну правду — чи справді ми з Маріаном брат та сестра? Впродовж останніх днів я відмовлялася думати стосовно наших родинних зв'язків. Адже, якщо це правда, то зрозуміло чому поруч з ним я почувалася так, ніби вдома, а сам хлопець прив'язався, ніби ми споріднені душі. Бо так і є. Втім, є інша сторона медалі, якщо ми все ж чужі, то хто мої батьки насправді? І, найголовніше, чи поїде Данте, зрозумівши, що копав не у тому напрямку? 

— Ви ж не спали, правда? — Настя ніяк не заспокоїться.

— Ні, — буркаю, спостерігаючи за Павлом. 

— Це добре. Бо інцест…

— Настю! — зупиняю її. — Краще розкажи стосовно Демиденко.

Подруга хмурніє.

— Викручується, гад. Пан Данте дуже допомагає, але адвокат того покидька постійно скидає провину на мене. 

Сумно дивлюся на неї.

— Не думаю, що Данте програє. Навіть якщо зараз рішення суду буде не на твою користь, то можна подати апеляцію.

Дівчина продовжує жувати печиво, запиває кавою і з повним ротом каже:

— Я хочу, щоб він сів. Хочу, щоб його покарали! 

Усміхаюся. Тішить, що вона відійшла від посягань на тіло. Пташеня робить усе, аби вона почувалася добре. Я радію за подругу. Радію, що її є кому рятувати. Вона намагалася дати ті самі відчуття, що Пташеня їй, — мені. Я одразу відмовилася. Простіше не думати про власне, забруднене тіло. Так легше жити. Просто не думати. Це втеча від самої себе, і події штовхають не повертатися в минуле, тож я радію цьому. Краще хвилюватися чи брат мені Маріан, ніж думати, що я зіпсована. 

— Так і буде. — кажу.

Пташеня кладе на стіл важку книгу. Сідає між нами й починає:

— Я знайшов історію про  старі обряди. Хочу пану Данте запропонувати провести свята у комплексах відповідно нашим віруванням. Точніше, наших пращурів.

Ми з Настею реагуємо однаково — дивимося ошелешено.

— Що? — Павло хмикає. — Це мій спосіб віддячити.

Киваю. Розумію його. Грошима Данте не подякуєш, та він і не взяв би, лише б в обличчя посміявся. А чимось подібним вразити його простіше, тим паче Марк любить щось цікаве. 

— Думаю, ідея класна. Він оцінить. 

Ми сидимо ще близько години. Я не можу припинити дивитися на екран телефона. Данте знову заплатив понаднормово, тож нарешті придбала новий телефон. Старий, яким користувалася замість загубленого, викинула. Він ледве дихав, й так чудово, що зміг ще попрацювати. 

Нарешті дзвінок від Яни. Помічниця просить прийти в офіс, тож миттю зриваюся з місця. Прощаюся з друзями. Настя кричить у спину, щоб розповіла потім усе, ігноруючи зацікавленість Марини. 

Вибігши під мокрий сніг розкриваю парасольку. Йти недовго, можна було б насолодитися, якби погода не намагалася змусити тебе злітати при кожному кроці. Ледве не біжу. Серце гупає, я боюся. Боюся, що мій страх підтвердиться, виявиться, що ми з Маріаном не рідні. Не знаю чому підсвідомо хочу бути частинкою його сім'ї. Мабуть, так легше. Врешті, я знаю його. Є Данте, у якого можна знайти відповіді. Якщо ж ми все-таки чужі, то мені ні з чого почати. Залишиться тільки думати про минуле й розуміти, що мама забрала правду в могилу. 

Діставшись офісу струшую мокрий сніг. Парасолька не врятувала. Забігаю всередину. Яна зустрічає, проводить до кабінету, поглядаючи на обличчя. У відбитті однієї зі стін бачу власні рожеві щоки й червоний кінчик носа. Поки бігла, замерзла. Але мені плювати. Ніколи красунею не була, то який сенс хвилюватися через це зараз? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍