Стефанія Лін - Покохай мене, Стефанія Лін

Помічниця Марка зі мною не заходить. Закриває двері за спиною поки оглядаю Марка і Маріана. Вони мовчать. Молодший сидить на дивані, де нещодавно мою ногу оглядали після страшних подій. Марк же, як зазвичай, за столом. Спогад про Раміля віддає пульсацією у нозі. Рана ще не загоїлася, тож пробіжка далася взнаки. 

Маріан на мене не дивиться. Уникає. Марк же, навпаки, уважно розглядає, не пропускаючи жодної деталі. Зосереджений, прямий погляд зупиняється на моїх губах. Одразу облизую їх. 

— Чаю? — пропонує чоловік.

— Ні, дякую, — швидко кажу. На Маріана дивлюся. Тремчу, але не від холоду, швидше від передчуття. 

— Як бажаєш. Сідай. 

Пальто Яна забрала ще на першому поверсі, — не потрібно шукати куди б його подіти, — тож крокую до молодшого брата. Той так і не підіймає очей. Чи страшно йому? Бридко? Ми цілувалися… Щось інше відчуває? Сідаю на краєчок диванчика. Марк займає місце навпроти, бере конверт та розкриває його. Читає мовчки. У повітрі відчувається напруга. От-от, і щось вибухне. Нарешті спокійно каже:

— Ви брат та сестра. 

Видихаю. Полегшення торкається душі, кожної її клітинки. Брат і сестра. Не відчуваю огиди через наші поцілунки. Здебільшого, ми були близькими, але не фізично. Ми не знали. Спробували, так, та Марк зупинив. На щастя. Міг ще тоді поділитися припущеннями стосовно нас, наскільки було б простіше. 

Маріан різко встає. На мене дивиться, потім на брата.

— Рідні? — уточнює.

Данте всміхається.

— Питання без сенсу. Звичайно, рідні.

Хлопець запускає руку у волосся. Заплющує карі очі й закидає голову назад, ніби це щось змінить. Спостерігаю за ним. Болить, що поводиться ось так. Нехай би забув, що було, і все. Хіба не чудово знати, що ти не сам? Він же страждав через це, то ось, є я, сестра. 

— Ти попереджав, просив… — шепоче він. — Лайно.

— Буде тобі уроком. — відрізає Данте й спрямовує погляд на мене. — І тобі. 

Мовчу. Питань багато. Я хочу дізнатися якою була мама. Хочу знати, що відомо Марку. Хочу зрозуміти чому вона так вчинила. 

— Я не можу, — випалює Маріан. 

Тікає. Вилітає з кабінету й гепає дверима. Я теж встаю. Потрібно переварити. Зрозуміти. А потім думати, що далі. 

— Сядь, — холодний голос пронизує до кісток. Знову стає холодно. 

— Можна мені додому? — пошепки запитую.

— Ні. Сядь. — наказує.

Корюся. Всідаюся на диван, з очікуванням в очі сирени зазираю. 

— Сподіваюся, ти розумієш, що це значить? 

— Що ти мій зведений брат? 

Данте сміється. Мабуть, це вперше, коли бачу його таким. Обличчя стає іншим, живим, не маскою з криги. Навіть очі на мить виблискують. Схожі на ранішню траву вкриту росою по якій ковзає сонячне проміння. Ціпенію. Милуюся. Хочеться, щоб не зупинявся, продовжував… Це так гарно. 

— Ти б хотіла цього ? — лукаво лунає.

— Ні, — одразу відрізаю.

Задоволено всміхається. Очима по губах ковзає, а потім на шию. Слова у пам'яті спливають “така ніжна, легко зламати”. Загрозливі, страшні, повні темряви. Але частинка мене бажає відчути те саме знову. Спалахнути від жару. Всі миті з ним у голові картинками. Навіть емоції. Я нічого не забула. Ніщо не втратило фарби. Ні бажання, ні розчарування, ні захват, ні вдячність. 

— Добре. — Марк стає серйозним. — Поговоримо пізніше, — поглядає на годинник. — Йди. 

Додому повертаюся дещо ошелешена. Розповідаю дідусю про все, але не залишаюся на вечерю і розмову. Замикаюся у кімнаті й на довго зависаю перед старим ноутбуком. Я так часто шукала інформацію про Марка, що пошуковик видає його одразу, та цього разу цікавить не він, а молодший, зведений брат і…його мама.

_____

Тадам! Ось і продовження! Я не змусила вас довго очікувати))) З пилу, жару, так сказати)) Отже, продовжуємо нашу історію про Сабі та братів Данте)) Ух, нас попереду чекає так багато цікавого.... Але, мовчу) Без спойлерів))) 

Дякую вам за підтримку та емоції) Дякую за те, що ділитися ними) Це дуже цінно! Сподіваюся, скоро ми читатимемо книги для насолоди, а не тому, що хочеться втекти від реальності! Перемога за нами! Усім мирної ночі!