Стефанія Лін - Покохай мене, Стефанія Лін

Глава 2

Наступний день минає вдома. За вікном мокрий сніг, вітер, що гне дерева до землі, сіре небо, яке намагається не впасти на землю.  Містечко Золоте порожнє. Місцеві сидять по домівках, туристи у номерах чи орендованих котеджах. Від самого ранку я штурмую дідуся питаннями. Вже тричі Лев Порфирович розповідає те саме про маму і те, як я стала їх онукою. Кожного разу здається, що почую щось нове, але нічого не змінюється. Мама забрала подробиці історії в могилу. Була ймовірність, що бабуся знала більше, але і її немає. Клятий Лебідь звів зі світу усіх. І все чому? Мене ненавидів. Тепер я розумію причини, що у мені не так. Знаючи правду все виявилося простішим — він мені не батько. Варто було усвідомити цю інформацію вночі й жити стало легше. Наче гора з плечей впала. Юрій Лебідь не рідний. Ми взагалі одне одному ніхто. Я ніколи не стану на нього схожа. В моїй крові не тече його ДНК. В теорії я можу покарати його знайомого за зґвалтування. У дитинстві було страшно, та і потім. Але сьогодні… все стало іншим. 

Ніколи не забуду той вечір. Він був мерзенним, як і сьогоднішній день. Мама на роботі. За кілька років вона помре. Дідусь з бабусею у крамниці “Іскра”. Згодом і бабуся піде слідом. Вдома був тато і його друг. Вони пиячили на кухні, поки я ховалася у кімнаті й тихо гралася лялькою. Тоді він ще умовно жив з мамою. Хоч, і після того, як пішов, нічого не змінилося, адже ходив до нас наче до себе додому. 

Я знала, що потрібно сидіти тихо. Коли батько п'є мушу не видавати ані звуку інакше буде погано. Але у той вечір нічого не могло врятувати. Абсолютно. Пам'ятаю як відкрилися двері у кімнату. Цього чоловіка я бачила вперше, і востаннє. Він присів поруч зі мною, на край ліжка. Розпитував, що роблю, скільки років, як навчаюся у школі. Мені він здався добрим… якби ж я знала. Не буває у світі добра, лише зло. 

Змінилося усе в одну мить. Той чоловік повалив на спину, здер одяг й зробив те, що вважав за потрібне. Він катував душу й тіло поки я кричала та звивалася. Хіба може дівчинка у десять років пережити подібне? Хіба здатна? Я верещала так довго, що врешті-решт втратила голос. Довелося замовкнути. Відчувати чужі дотики, огиду до нього, а зрештою, і до себе… 

Згодом татів друг встав, жбурнув рушник в обличчя й сказав: “Розповіси комусь, прийду ще”.  І я мовчала. Я так довго мовчала….

До пізньої години я проживала все сама. Батько був на кухні, обличчям на столі лежав і хропів. Він не чув. Він не знав. А я сама ніколи б не зізналася. Страхи перемогли. В той день вони взяли контроль над свідомістю. Тож я мовчала і пізніше… Прийняла ванну, відмилася і змусила забути. Просто викреслити з пам'яті той епізод, стерти картинку, котра вперто досі залишається у голові. Аж до дня, коли з Настею ледве не трапилося те саме. Відтоді думки про кару, на яку заслужив батьків друг, майорять на підсвідомості. Раміль покараний, Демиденко теж отримає по заслугах, впевнена. Що ж, щодо мого минулого? Раптом, розібравшись з ним я зможу легше жити у реальності? 

Відчай штовхнув у руки Маріана. Немає значення зараз, що ми рідні. Тоді ми були просто дівчиною і хлопцем. Можливо я хотіла довести Марку, що нормальна. Дати відповідь на питання, чому не було стосунків. Можливо мій голод до любові справді глибший, ніж звикла вважати. Мені не вистачало тепла і я його отримала. А потім, вдома у Марка, я гостро відчула потребу в іншому. Якщо заплющити очі, то шовк нічної сорочки відчути на собі так легко… І його погляд. 

“Можу вирішити, що і тебе на рік собі взяв”. 

“Чому ти ніколи ні з ким не зустрічалася?”

“Коли ти збиратимеш уламки свого “я”, знай, що я буду тим, хто розтопче рештки. Не зібрати допоможе, а навпаки.”

“Я можу не зупинитися, навіть якщо благатимеш”. 

“У твоїх очах голод, він кличе”. 

Чи то усвідомлення усього, що сталося, чи щось інше, чи справді те прокляте дияволятко, про яке говорив Данте, та я швидко починаю збиратися. В думках порожньо. Не хочу думати. Не хочу зупиняти себе. Все життя гальмую через минуле. А воно раз за разом доводить, що ніколи, нікому не потрібна. Навіть Маріан втік, коли небезпека дихала нам обом в потилицю, в той час, як мав захистити. Є три людини  яким вірю, завжди були. Але нещодавно з'явилася ще одна. Не просто так, звісно ж ні. Я чудово бачу його наміри, цілі й бажання. Я знаю, що він тут заради мене, та якби виявилася не тією дівчиною, то знову б стала непотребом. Та більше я не хочу, щоб обирали за мене. Не хочу боятися. Тікати. Данте не раз підмітив “захочу — попрошу”. І я хочу. 

Діставшись офісу заходжу всередину струшуючи сніг. На першому поверсі зустрічає Олег, що підтверджує перебування Марка тут. Вітаюся і прямую до кабінету. Відчуваю на собі погляд водія. Він гарячим спини торкається, поки крокую. Намагаюся триматися, але з кожним кроком рішення попросити про те, що хочу, здається дурним. Поганим. Відмовить же. Хто я, а хто він? Навіщо йому така? Який сенс? Данте дорослий чоловік, я бачила його жінок в інтернеті, мені до них далеко. 

Двері у кабінет прочинені, тож заходжу без вагань. Марк, попри очікування, що за столом, сидить на дивані й гортає книгу. Стару, ту саму, котра у крамниці в окремій коробці лежить і вартість її понад сто тисяч. 

Почувши мене навіть голови не повертає. Втім, вітається. Спокійно, розважливо. 

— Доброї ночі, Сабріно. 

Прикушую губи. Щоки горять, всередині справжній буревій. Тому, що на дворі, не зрівнятися. Тіло струшує від усвідомлення власних дій. Страх тримає гарячим дотиком за потилицю, а бажання, те саме, котре вже раз відчула, розливається жаром нижче живота. 

Не відповідаю. Не можу. Горлянку перетисло і все. Стою нерухомо, в очікуванні. Губи не слухають мене. Сама не своя. Але ж впертість привела, отже, варто продовжувати. Мабуть, мовчання дратує Марка. Відкладає книгу й корпусом повертається до мене. Злегка схиляє голову на бік і дивиться. Напівтемрява кабінету ховає його, і мене, додаючи інтимності. Це і спонукає випалити:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍