Стефанія Лін - Покохай мене, Стефанія Лін

— Ви… Ти. Ти казав, захочу — попрошу. Я…

Слова застрягають, Данте уважно слухає. Розглядає, наче роздягає. Очима сирени по обличчю ковзає і в цей час ледь відчутно всміхається.

— Що ж ти прийшла просити? 

Опускаю погляд на його шию, потім нижче, до широких плечей, сорочки, на якій кілька ґудзиків розстібнуті, і ще нижче. А потім знову на нього поглядаю. Прямо в очі, сподіваючись — зрозуміє без слів. Та він ніяк не реагує. Знущається, а може чекає запрошення? Я не знаю. У цих справа зовсім не маю досвіду. 

Глибоко вдихаю. Так кілька разів. 

— Тебе собі. Прямо зараз. 

Серце робить кульбіт. Могло б, то втекло з тіла, аби не відчувати того, що транслюю. Заціпеніла, налякана, горю всюди. Шкіра голками вкривається в очікуванні реакції, а її немає. Данте просто дивиться в очі. Обличчя кам'яне, жодної емоції. Взагалі.