Стефанія Лін - Покохай мене, Стефанія Лін

Глава 3

Між нами кілька метрів, а виглядають як прірва. Нездоланна. Глибока і темна. Данте нічого не каже, все ще дивиться. Складно визначити, що ж на думці. Він вміло ховає почуття, навіть очі володіють мистецтвом удавати порожнину. Не знаю куди подіти руки. Не знаю, що робити далі. Я прийшла. Примчала, бо раз у житті забажала дати собі те, чого не мала. Піддатися емоціям, впливу, бажанням. Вирішила, що маю право. Дурненька, мала Сабріна.

Видих, повний відчаю, злітає з губ. Данте несподівано встає. З кожним кроком зацікавленість спалахує в очах. Демонструє її, навмисно, бо знає — вивчаю. Шукаю. Потребую. Зупиняється поруч, стерши відстань так легко, немов чоловіку підвладне усе. Глибоко дихаю. Насолодою, — запах кориці, вогнища, лісу, — проникає під шкіру. Марк ставить долоню на шию, веде пальцями назад, злегка натискає. Різко притягує до себе подих з легень вибиваючи. Притуляється чолом до мого й грізно шепоче:

— Ти розумієш, що просиш?

Очі в очі. Близько. До трепету гостро й ніжно. Майже не кліпаю. Тільки в погляді сирени тону. Захлинаюся, на лезах танцюю, та попри це, насолоджуюся. Жар після вуличного холоду швидко переважає. Проганяє все, тільки себе залишає. Палає. В грудній клітці, поміж стегон, нижче живота, у горлянці, на шкірі… Відчуття, що я у відкритий вогонь падаю. Горю. Вигораю. Але спинитися не здатна. Судилося стати попелом у його руках.

— Ти казав не пропонувати те, що не можу дати, — шепочу гаряче. — Тому я прошу тебе собі. 

Нахабство веселить Марка. Посмішка, сповнена небезпеки, вигинає його красиві губи. Притуляється щільніше, торкається могутнім тілом мого. Волосся на власний кулак намотує, а іншою рукою за талію притискає.

— Мені цікаво, якби Маріан раптом не став тобі братом, чи прийшла б ти? — гарчить. 

Ледве дихаю. В мені трепет і страх. Тоді, коли вперше з Маріаном опинилися у подібній ситуації, я горіла від відчаю. Хотіла бажаною, потрібною стати. Та потім зрозуміла, що це нічого не дасть, тому ми й не зближалися фізично. Було достатньо платонічних відносин. Мабуть, він теж це відчував. Але з Данте… з ним від першої зустрічі щось не так. Скільки разів я усвідомлювала, що він притягує? Скільки разів, до рішення міської ради, коли він штурмував крамницю, я іноді зависала на його очах, тілі, поведінці? А потім? Стало ще гірше. Чим ближче він, тим сильніше я відчуваю спрагу. Варто згадати ніч і ранок у його будинку. В ту добу взагалі все пішло шкереберть. Я була налякана, а він поруч. Я бажала чогось, та не розуміла чого саме. Але зараз розумію. Знаю. Плювати на минуле, на страхи. Досить. Мушу переступити через них. Мушу побороти, тим паче, що саме Марк не викликає жаху перед чимось схожим на стосунки. З ним сприймається усе інакше, бо він інший. Не схожий ні на кого. Взагалі.  

— Прийшла б. — гаряче промовляю. — Просто не зараз, — зізнаюся.

Данте вдоволено всміхається. Не вперше помічаю, що правду цей чоловік любить сильніше за усе. Гірку, болісну, відверту. Будь-яку. 

— Але ж я не річ, щоб ти мала мене собі, — губи чоловіка майже на моїх, випалюють зсередини дотиком. — Пригадай, жодного разу я не поставився до тебе так, як ти зараз до мене.  Дивишся зеленими очима в душу, викликаєш бажання взяти тут, в той час, як сама приховуєш таємниці. Я не зможу їх стерти, лише зроблю гірше. Ти повинна розуміти — між нами може бути одна ніч, тому що я не зустрічаюся з маленькими, впертими дівчатками. Не рятую їх. Не лікую. Не зцілюю.

Тіло миттю струшує. Реакція на його слова значно сильніша, ніж мала б. Я дуже гостро відчуваю ті місця на тілі, де торкається. Там справжня пожежа. Важке дихання не дає вгамувати думки. Але одне розумію чітко — Марк Данте відмовляє. Гірко стає. Дійсно, а чому мав погодитися? Я ж ніяка. Ніхто. Нафантазувала собі, бо врятував, на руках ніс, пригрів, дав захист, грошей, а це була така собі доброта з його боку. Не більше. 

— З якими ж ти зустрічаєшся?  — з викликом запитую. 

Не готова відступити. Він так багато говорив, просив не провокувати, невже то були лише слова? Казав спрямовувати голод на нього. На будь-кого, точніше, лише б не на брата. І ось я тут. А він відштовхує. 

Пальцями стискає потилицю: сильніше, грубіше; відчуваю, збирається відсторонитися. Вловлюю мить, коли інша рука зісковзує з талії й роблю вибір за нас обох. Попри докори й попередження. Піддаюся вперед, цілую як вмію. Данте ціпеніє. Пальці завмирають на шкірі, поки моє тіло благає не зупинятися, продовжувати. Встаю на носочки, щоб було простіше тягнутися, обіймаю за шию й тулюся ближче. 

— Будь ласка, — пошепки благаю. 

Данте втрачає контроль, розумію. Сила дотиків стає іншою. Відтягує голову назад й бере ініціативу у свої руки. Грубо, уникаючи будь-яких проявів ніжності. В якусь мить виявляється, що я вклеєна у стіну. Дихання швидке, одне на двох. Жар розтікається тілами, горить всюди, навіть там, де неможливо. Моя шкіра реагує сиротами на все. Очі заплющую, подобається. Хочу більшого. Хочу ще. Не можу протистояти. Сором зі страхом стають пульсацією, але голод жене їх геть. Зараз він командує, не вони. 

— Ти сама винна. — Відривається від поцілунку.  Дивиться глибоко, в саму сутність.  Відчуваю як кров'яні тільця мчать судинами. — Ти привела нас обох до цього. 

— Хіба? — шепочу в його губи. Чи не його слова призвели до цієї миті?

Марк всміхається. Немає нічого доброго у вигині губ. О ні,  демонструє силу, владу, вплив. Він контролює ситуацію, адже саме я стою затиснута між стіною і його тілом, повністю безпорадна. 

— Попереджаю востаннє — можу не зупинитися.

Байдуже. В думках одне — лякав взяти собі на рік, то бери! Обіцяв зламати, то ламай! Кажеш, що не зупинишся, так не зупиняйся! 

— І не варто, — лагідно шепочу. 

Данте цілує і світ в одну мить стає іншим. Все тепер належить йому.  Я дала зелене світло. Погодилася на одну ніч. Взяла його собі, а себе подарувала натомість. Та чи впораюся я? Чи зможу зберегти хоча б уламки?...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍