Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Будь-які спроби самої ж його виправдати, зарубала на корені. Їй здавалося, що ненависть робила її сильнішою. Так, вона припустилася помилки, сказала зайве, але вона не вибачатиметься. Ніколи. Не перед ним.

Кірі майже вдалося так жодного разу і не зустріти Ігоря до кінця літа. У душі теплилася надія, що зараз вона поїде, за рік емоції вляжуться, вони обоє заспокояться, подорослішають, і, можливо, цей жахливий інцидент забудеться. А може, він уже забув?..

Однак її надіям не судилося збутися. За кілька днів до від'їзду додому бабуся попросила прийти до неї на роботу до лікарні та принести якісь документи. Кіра йшла швидко, намагаючись виглядати впевнено, а не озиратися на всі боки як зацьковане звірятко.

Вона майже дійшла. До лікарні залишалося якихось двісті метрів, коли, зайшовши за ріг будівлі пошти, буквально носом до носа зіткнулася з Ігорем. Кіра так і завмерла у півкроці. Витріщилася на нього круглими очима. Ігор, занурений у свої думки, ледь не пронісся повз неї, коли бічним зором помітив Кіру, що завмерла статуєю. Різко зупинившись, він підняв голову і глянув на неї. Їхні погляди зустрілися, і серце Кіри шалено забилося десь у горлі. Ноги наче налилися свинцем. Спостерігаючи за тим, як витягується в зневажливій усмішці його обличчя, як загрозливо хмуриться чоло і звужуються зіниці, Кіра зрозуміла – він не забув. Не пробачив їй тих слів.

- Ну, тре-еба ж. - Простягає Ігор, подаваючись корпусом вперед, усім своїм виглядом демонструючи впевненість та перевагу. - Я думав, що ти так і не вилізеш зі своєї нори, так і будеш, як щур, ховатись до останнього.

Кіра судорожно ковтає. Слів немає. Потрібно щось відповісти, захистити себе, показати, що не боїться. Але горло звело спазмом страху.

- Ах, так… ти ж не щур. Ти – пташка. Не передумала літати? – тихим голосом із кривою усмішкою вимовляє Ігор.

Кіра сильніше вчепляється руками в папку з документами, що тримає в руках біля грудей. Неначе це її щит і може заслонити її від нього. Як на зло, серед білого дня, жодної душі навколо. Чого чекати від нього? На що він здатний? Страх із новою силою хвилями накочує у грудях. Забираючи здатність дихати. Паралізуючи. Що робити? Що вона може робити? Битися чи тікати? Битися? Або тікати?

- Треба б вигадати, що ти за птах. Гм… чапля? - Продовжує свій монолог Ігор, розглядаючи Кіру з ніг до голови, так, як розглядають тварину, підбираючи найкращу кличку. – О! Точно! Курка! - Обличчя Ігоря світлішає, наче він зробив велике відкриття. 

Пару секунд хлопець роздумує, смакує це слово в собі. Потім його погляд знову повертається до Кіри, і поза його раптом змінюється на відверто агресивну. Він стискає кулаки і робить крок уперед, ще ближче. 

- Тупа. – Ще крок. - Боягузлива. - Ще один. - Курка. - І ось він уже нависає прямо над нею пильно дивлячись у її очі. Між ними якась пара сантиметрів. Зараз він знову схопить її за горло. І задушить. Тепер уже точно. 

Кіра не відчуває тіла. Не відчуває дихання. Лише страх. Вона, здається, сама перетворилася на страх. 

Битися чи тікати? 

Ігор бачить її страх і відверто насолоджується ним. Вбирає його наче губка

Він хижак. Вона – жертва. Зацьковане звірятко, нездатне навіть пискнути. Нездатне поворухнутися. Нещасне звірятко, що задихається, коченіє від холоду, пронизавшого кінцівки.

- БУ – раптом голосно прямо в обличчя їй вигукує Ігор. Кіра від несподіванки сіпається назад, папка випадає з рук. Тікати.

Забувши про папку, Кіра мчить геть. Кудись. Прямо. Далі від нього. Віддалено чує, як Ігор вибухає гучним реготом, напевно надзвичайно задоволений тим, як легко йому вдалося її налякати. 

Тупа. Боягузлива. Курка. Так і є. Вона тупа і боягузлива…

Телефонний дзвінок буквально висмикує Кіру із спогадів, повертаючи у реальність. Пару секунд вона тупо дивиться на телефон, не розуміючи, хто дзвонить і навіщо. Тряснувши головою, щоб позбутися налиплих на свідомість видінь, Кіра, нарешті, хапає телефон і відповідає на дзвінок.

- Привіт сонечко. - Бадьорий сповнений ніжності голос Андрія остаточно приводить до тями.

- Привіт. - відповідає Кіра, встає з ліжка і йде на кухню, щоб попити води і проковтнути, нарешті, цей жахливий ком у горлі. - Як ти?

-Все чудово. У мене тобі сюрприз. – Загадковим голосом каже Андрій. - Зайди до сайту.

Кіра завмирає, так і не донісши склянку до рота. На її обличчі раптом розквітає посмішка.

- Що ти зробив? - від важких думок не залишилося й сліду. Кіра швидко мчить до кімнати, включає ноутбук, нетерпляче клікає мишкою по іконці браузера. За замовчуванням на першій вкладці відкривається їх з Андрієм сайт СирітствуСтоп

Кіра захоплено видихає.

- Андрій... Це... - Кіра вдивляється в змінений візуал сайту, бігає очима від анкети до анкети. Переходить на вкладки. Це красиво. Це у мільйон разів краще, ніж було. У душі поселяється така подяка, яку важко висловити словами. - Спасибі тобі. - Нарешті тихо вимовляє Кіра, - Я не знаю, що сказати... Ти ж казав, що будеш зайнятий і сайтом займатися ніколи...

- Сюрприз. – просто відповідає Андрій. – Я додав фото дітей, заповнив їхні анкети за твоїми даними. Також додав розділи «Опікунство», «Корисна інформація» та «FAQ», далі діло за тобою.