Iрина Давидова - Моя слабкість, Iрина Давидова

Глава 8

Подумати не могла, що все зайде надто далеко. Ні, я не шкодую про проведену ніч з Гришею, але його подальша поведінка мене дуже засмутила. А тут ще й Макс приперся невчасно. Це вже за межею. Я більше не хочу терпіти подібне.

Натягнувши на себе футболку, склала наявні в кімнаті речі і, видихнувши, сіла на канапку. Залишатися тут я більше не маю наміру. І мені плювати, що думає з цього приводу Гриша, про якого я, чорт забирай, нічого не знаю.

Хочу додому, а ще краще до мами в обійми. І відмитися від сорому цього. Сходити в душ і мочалкою гарненько потерти тіло.

Боюся уявити, що я відчувала б, якби Максим зайшов у момент, коли Гриша був у мені. Це було б неймовірно незручно. Мені й так соромно від того, що сталося, і я не знаю, як тепер дивитися в очі Макса. І начебто мені повинно бути все одно, що він про мене думає, тільки ось я знала, що я не повія.

На канапці просиділа близько двадцяти хвилин, коли в кімнату нарешті зайшов грубіян. Він посміхнувся і підійшов до мене ближче.

— Коли ти злишся, збуджуєш мене ще сильніше, але ось те, що на тобі моя футболка, та ще й на голе тіло...

— Чорт, — вилаялася я, навіть не помітивши, що одягнула його футболку.

— Тобі дуже личить.

— Виперу, віддам. А зараз я вимагаю негайно відвезти мене додому.

— Ні, — різке і категоричне.

Хто б сумнівався.

— Я не питаю, я вимагаю. Або що, ти будеш утримувати мене тут силою? — подивилася на нього гнівним поглядом і зіскочила з канапки, коли Гриша збирався присісти поруч.

— Ніна, припини поводитися як дурепа. Ти доросла розумна дівчина і все прекрасно розумієш.

— Ні, Гриша, я дурепа. Я дурепа, ти правий. Я дозволила принижувати себе. Ось моя головна помилка. А якщо в тобі є хоч крапля людяності, то вчини як справжній чоловік і відпусти мене.

Він стояв навпроти та дивився на мене гнівним поглядом. Я бачила, як йому було важко контролювати себе, і, напевно, він хотів розмазати мене по стіночці.

— Ніно, до чого ти все ускладнюєш? Ще зранку все було добре.

— Я не ускладнюю, Гриша, я просто хочу перервати все це, поки не пізно. Мені неприємно і боляче від того, що ти виставив мене перед своїм братом повією.

— Це неправда.

— Це правда. Це правда, Гриша. Я себе відчуваю такою. Подзвони Максу, нехай повернеться за мною.

— Ні, — він похитав головою і, розвернувшись, вийшов з кімнати.

— Де таблетка? Ти ж і про це подбав? Давай таблетку. Я не хочу народжувати дітей, до того ж від бандита.

Гриша різко розвернувся і з силою притиснув мене до дверей, коли я пішла слідом за ним.

— Не винось мені мозок, лікарка. Те, що я тебе трахнув, не означає, що ти можеш зі мною розмовляти в такому тоні...

— Інакше що? Вб’єш мене? Так давай! Я дивлюся, для тебе це звичайна справа. Давай, придуши тут і закопай. Хто мене в лісі буде шукати?

— Якщо ти хоч комусь щось ляпнеш, я тебе розмажу. Навіть якщо ти полетиш на інший кінець світу, я все одно тебе знайду. Ти зрозуміла мене?

Я дивилася на нього і розуміла, що той чоловік, який був зі мною вночі, і цей, який стоїть навпроти, дві абсолютно різні людини. Але від цього мені не прикро. Я знала, що секс ні до чого не приведе. Задоволення. Не більше.

— Зрозуміла, — виплюнула я і тут же відштовхнула його.

Гриша, примружившись, подивився мені в очі, а потім дістав з пакета таблетки і, розкривши, сунув мені в руку одну.

— Пий.

Я посміхнулася і поклала в рот таблетку. З відра черпнула чашкою воду і запила.

— Задоволений?

Відповідати він не поспішав. Розглядав мене з ніг до голови, а потім, вилаявшись, порився в телефоні та доклав трубку до вуха.

— Повертайся. Лікарку забув. Ні! Забереш Ніну.

На душі стало легше. Все одно поступився. Вирішив мене відпустити. І на тому спасибі.

Мабуть, Макс поїхав не далеко, і вже через десять хвилин чекав на мене біля дерев’яних воріт. Я забрала лише свою медичну валізу, сумку з особистими речами та телефон. Пакет з одягом чіпати не стала. Мені чужого не треба.

Сунувши ноги в чоботи, закуталася в пуховик і вийшла з дому. В обличчя тут же дунув холодний вітер. Я здригнулася і попрямувала до хвіртки.

— Лікарка.

— Йди до біса.

Дивитися на нього не хотіла. Гриша не зрозумів, чому я так відреагувала, а значить, нам і говорити нема про що.

— Я тебе не залишу, — почула в спину і повільно розвернулася.

Я не знала, що він хотів сказати цими словами, але питати не збиралася. Мені не цікаво. Розповідати про те, де я була і кому допомагала я не стану. Та й що говорити? Я навіть Гришиного прізвища не знаю, не кажучи про щось більше. А ось за досвід в операції йому спасибі.

— Подзвони моїй мамі і скажи, що мій хлопець виявився повним дурнем. А то я навіть не знаю, як їй пояснити, чому я розлучилася з нареченим, який не існував.

І, розвернувшись, я пройшла до машини. Без сторонньої допомоги забралася в теплий салон і вткнулася підборіддям у воріт пуховика.

— Лікарка, ти це... вибач, — невпевнено вимовив Макс, змушуючи мене прикрити очі.

— Просто відвези мене додому.

Мені не боляче, що з Гришею все вийшло, як вийшло. Мені не потрібні стосунки з ним, і я не закохалася в цю людину. Мені боляче, що після дурного вчинку я відчуваю себе приниженою. Чи винна я сама? Ні, я так не вважаю. Нехай винним почувається Гриша. Тільки ось я впевнена, йому глибоко все одно.

— Додому хочу, — знову прошепотіла я і, прикривши очі, провалилася в сон.

Прокинулася я, лежачи у своєму ліжку. Відкрила очі та отетеріла від того, що на мене дивиться моя стеля. Або я на неї дивлюся. Неважливо. Повернула головою вправо, потім вліво і переконалася, що я дійсно перебуваю у своїй кімнаті. Закотила очі та відкинула вбік ковдру. Спасибі, що у своєму одязі. Але звідки Макс знає і мою адресу? Таке відчуття, немов він знає про мене все, аж до того, що я їм на сніданок. Хоча це навряд чи. Я сама часом не знаю, що приготувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍