Iрина Давидова - Моя слабкість, Iрина Давидова

Інтернатура, робота парамедиком, а вечорами улюблена кава з вершками. Так проходили мої будні. Поки мене не викрали прямо з клініки та відвезли в ліс. До небезпечного чоловіка, який потребує моєї допомоги. Його життя в моїх руках, а моє... Моє залежить від його бажань.

Пролог

БЕЗКОШТОВНО В ПРОЦЕССІ ВИКЛАДКИ! КНИГА НАПИСАНА.

 

— Ніна, завтра важлива операція, не запізнюйся, будь ласка, — Вікторія Семенівна завжди любила нагадати мені про мою роботу, хоча прекрасно знала, що я найвідповідальніший працівник.

— Дякую, Вікторія Семенівна. Ви ж знаєте, я не запізнююся, — запевнила її, з посмішкою дивлячись у сірі очі завідувачки хірургічного відділення.

Жінка в білому халаті кивнула, а я увійшла в кабіну ліфта.

— Кравець, пригальмуй, — почула позаду себе і, розвернувшись, поставила ногу між дверима ліфта.

— Андрію, привіт.

— Привіт. Спасибі, — хлопець залетів у кабіну і посміхнувся. — Мені третій поверх. Ти вже додому?

— Так, моя зміна закінчилася.

— Без пригод?

Я знизала плечима.

— Як сказати.

— Я сьогодні зайду? З квітами.

— Навіщо?

— На побачення запрошую. Подзвоню і домовимося. Все, я побіг, — і він тут же вискочив з ліфта, а я натиснула кнопку з одиницею.

Теж мені, наречений.

Насправді ніякого прямого відношення до хірургічного відділення я не маю. Але це поки що. Нещодавно я закінчила навчання в медичному університеті за спеціальністю хірург­травматолог, і тепер мене направили в інтернатуру. І мені дуже пощастило, що я потрапила саме до Вікторії Семенівні, подруги моєї покійної бабусі, яка дуже мріяла, щоб я стала висококласним фахівцем.

Ну що ж, доведеться виконувати її мрію. Та й сама я люблю цю роботу. Адже не дарма вже два роки працюю парамедиком у рятувальній бригаді.

Втомлено зітхнувши після нічної зміни, я вийшла з будівлі та задоволено посміхнулася ранковому зимовому сонечку. Чудова морозна погода, яка так і приваблювала піти прогулятися в парку. Але не сьогодні. Мені потрібно добре відпочити перед завтрашньою операцією.

Помахавши знайомому водієві швидкої допомоги, я завернула за кут і пискнути не встигла, як мене несподівано притиснули до чоловічих грудей спиною, а рот закрили рукою.

— Слухай сюди і не вякай, подруго. Пискнеш, вб’ю, зрозуміла?

Я різко закивала головою, перелякано дивлячись на руку грубіяна. Він тут же прибрав її з мого рота, розвернув до себе обличчям, і я побачила нахабну пику якогось бандита.

— Зараз ти береш свою валізу з ножами та ліками і їдеш зі мною. Якщо, не дай Боже, хоч комусь скажеш про те, що я тебе чекаю, присягаюся, я знайду тебе, і буде дуже боляче. Зрозуміла мене?

Я немов ота собачка з приладної панелі закивала головою, а в наступну секунду дядько розвернув мене і штовхнув у спину. Я обернулася і натрапила на його гнівний погляд.

— Бігом! У тебе три хвилини.

Я буквально зірвалася з місця. Те, що цей чоловік не жартував, було зрозуміло за його поглядом, а жити мені ще дуже хотілося. Принаймні, я народжена, щоб рятувати людей, а не самій загинути від лап подібного лиходія.

Під здивовані погляди медсестер та інших співробітників лікарні я влетіла в ординаторську і, схопивши зі своєї шафки медичну валізу, швидко рвонула до виходу.

— Ніна, що відбувається? — мене зупинила на виході Валя, моя змінниця.

— Терміновий виклик.

— Так давай я! У тебе ж зміна закінчилася.

— Ні, я сама. Ти чекай іншого виклику.

— Ніна, — знову покликала вона, коли я вже мчала до ліфта.

— Потім, Валю! Немає часу зараз.

Що я повинна їй сказати? Що мене притиснули до стінки, і я не знаю куди їду? Хотілося б зізнатися в цьому, тільки навряд чи після такого залишуся живою.

Зайшла в ліфт і молилася, щоб двері швидше зачинилися. Не вистачало ще кого з зайвими розпитуваннями та розмовами. А головне, щоб Андрій мене не побачив, інакше не вдасться позбутися цього хлопця просто так. Аж надто він за мене переживає.

Якось мені вдалося вискочити з валізою. І ось тут я зупинилася. А що, якщо справді спробувати втекти?

Озирнувшись, я повільно під стіночкою пішла в інший бік. Заберу валізу додому, а завтра поверну. Головне — не попастися. Завернула за кут і тут же була притиснута до стіни міцними руками. Чорт!

— Думала втекти, красуня?

— Ви хто? Що вам від мене треба?

— Чшш, не кіпішуй. Тихіше говори. Або ти не зрозуміла, що я тобі сказав раніше?

— Зрозуміла, зрозуміла, — пошепки вимовила я, боячись, що цей псих придушить мене на місці. — Скажіть, навіщо я вам?

— Треба допомогти одній людині. Врятувати його. Він добре заплатить.

— Нехай іде до лікарні. А я не потребую ваших грошей, — хотіла піти, але мене знову притиснули до стіни.

— Дівчинка, ти не просікла? Я не питав, я сказав поїдеш, значить поїдеш, — я здригнулася, відчувши біля живота гострий накінечник.

— Ви розумієте, що вам загрожує за це?

— Нічого! — проричав він і, схопивши під лікоть, повів до свого авто.

— Чому ви не звернетеся до лікарні?

Мене буквально закинули в машину і поставили на коліна медичну валізку. Коли тільки встиг вихопити її у мене?

— Здається, ти багато розмовляєш, — вимовив він і в наступну секунду приклав до носа якусь ганчірку.

Я схаменутися не встигла, як перед очима все попливло, і настала темрява.

— Давай, прокидайся, — почула крізь шум в голові та примружилася від гострого болю.

— Ти зі снодійним не переборщив? — це другий голос, незнайомий мені.

— Ні. Мабуть, панянка слабенька виявилася.

— Головне, щоб тямуща. Інакше Гриша помре.

Що ще за Гриша?

Я спробувала відкрити очі, але це виявилося занадто складно. Ще і яскраве світло відбивалося болем.

— Парамедик, я особисто проконтролював.

Через кілька хвилин мені таки вдалося відкрити очі. Виявляється, в кімнаті було не так вже і яскраво, а біль в очах — наслідки від снодійного.

— Оговталася нарешті. Пів години на тебе чекаємо.

— Що вам потрібно? — я підібралася в кріслі, але чоловік, який мене сюди привіз, рушив в мою сторону. — Вставай, красуня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍