Iрина Давидова - Моя слабкість, Iрина Давидова

Глава 1

Мене заволокли назад у будинок. Але я миритися з подібною долею не бажала. Я не розуміла, яке вони мають право утримувати мене без моєї згоди? Я що, іграшка для них? Що взагалі відбувається в їх компанії? Навіщо я їм потрібна?

— Лікарка, сядь, не миготи. І без тебе нудно.

— Мене Ніною звуть! Зрозуміло? Поясніть зрештою, навіщо я тут?

— Ніно, ти тупа? Поки Гриша не видужає, ти нікуди не поїдеш!

— Ви сказали, як я вилікую, можу провалювати...

— А ти вже вилікувала? Чи не помітила, що бос при смерті?

— Які ж ви виродки, — видихнула я від відчаю і звалилася на табуретку.

— Коли перев’язку будеш робити?

— Завтра! — рявкнула я, бажаючи подряпати морду цьому козлу.

— Не ори, шалена. Не пізно, аж завтра?

— А будете так розмовляти зі мною, зроблю взагалі через три дні!

— Я радий, що ти розумієш, наскільки тут затримаєшся. Дійсно, не день і не два.

— Макс, щось твоя лікарка зовсім торкнулася, — посміхнувся другий бугай, який повернувся з вулиці з гіркою дров.

— А ви хотіли, щоб я після нічної зміни танцювала перед вами?

Вони вдвох напружилися і переглянулися. Два дурні.

— Ти що, після роботи? А що мовчиш? Спати пішла!

— Що? —  не зрозумівши, уточнила я й одразу ж прикрила позіхання долонею.

— До Гриші в кімнату.

— Ще чого?

— Не сси, там окрема канапка є. Гриші зараз не до сексу!

Я скоса глянула на них і, піднявшись з табуретки, пройшла в єдину кімнату в цьому будинку. Ото вже, веселощі намічаються ті ще.

Закривши двері, я відсунула штору і подивилася в бік пораненого. Гриша як і раніше спав після наркозу і, напевно, проспить до ранку. Що було б добре, а то чи мало з дуру почне чіплятися. А чоловік-то он який, міцний, накачаний, я б навіть сказала дуже накачаний.

Поглядом пройшлася по його потужних руках і, закатавши губу, обсмикнула себе. Нічого слину пускати. Він же бандит! А бандити не бувають хорошими.

Втомлено зітхнувши, кинула погляд на наручний годинник. Три години дня. Зовсім скоро темнішати буде. Час відпочити, інакше я з глузду з’їду.

На канапі лежала подушка і теплий плед. Ну, і на цьому спасибі.

Скинула черевики та вляглася під плед, відвернувшись обличчям до вікна. Як не крути, а тут нереальна краса. Густий ліс, сніг і тиша. Шкода, що за таких обставин я тут опинилася.

«Потрібно зателефонувати Вікторії Семенівні і повідомити, що мене на операції не буде», — подумала я і тут же провалилася в сон.

Прокинулася, коли за вікном було зовсім темно, а розбудили мене стогони мого пацієнта.

— Чорт, де ж тут світло вмикається, — я на дотик ледве змогла відшукати вимикач, порадівши, що тут взагалі є електрика.

Кілька довгих секунд намагалася звикнути до яскравого світла і тут же кинулася до Гриші. Доклала долоню до лоба і зрозуміла, що у нього піднялася температура. Не висока, але виміряти треба. Відшукала поглядом свою валізку і, діставши градусник, сунула його чоловікові. Але з урахуванням того, що він все ще спав, вимірювати температуру було не просто, доводилося тримати градусник.

У кімнату увійшов один з амбалів.

— Що з ним? Чого стогне?

— Температура піднялася. Не критична, не переживайте.

— З чим це пов’язано?

— З операцією. Говоріть тихіше!

Я дістала градусник і хмикнула. Чого і слід було очікувати.

— Чоловік, одним словом.

— Що там?

— Тридцять сім і два.

— А чого тоді стогне?

— А у вас чоловіків хіба буває інакше? Маленька температура, і ви вже вмираєте, — хмикнула я і прибрала градусник назад у валізу. — Де у вас тут туалет?

— На вулиці. Пішли проведу.

— Я сама не дійду? Або боїтеся, що втечу посеред ночі в ліс?

— Ну йди. Світло увімкну тільки. Побачиш очі, що світяться вдалині, біжи в будинок.

— Ви про що? — я напружилася, кутаючись в теплий кардиган.

— Вовки у нас ходять, Ніночко.

Господи, тільки цього мені не вистачало.

— Так що, сама дійдеш, чи проводити?

— Гаразд! Але тільки посмійтеся спокуситися на мою честь, і я вб’ю вас.

Мужик хмикнув і, кинувши погляд на Гришу, вийшов з кімнати.

Я видихнула. Година від години не легше.

Одягнувши теплий пуховик, я накинула на голову капюшон, але не знайшла свої чоботи.

— Ось, у кімнаті були.

— Так, точно. Я ж спала. Дякую.

Взулася і вийшла на вулицю. А мороз увечері міцнішає.

Як не крути, а тут добре! Красиво і свіжо. Страшно уявити, яка краса тут влітку.

Швидко зробивши свої справи, я повільно, розглядаючи красу при світлі місяця, побрела в бік будинку. Бандюга чекав мене біля порогу. Теж мені, цаца, ще б на кілометр пішов.

Зробивши ще один крок, я почула гучне виття вовка. Завмерла на місці і важко глитнула. Тобто, він не пожартував?

— Я ж казав, — вимовив дядько, і дістав з­за спини пістолет.

Я округлила від шоку очі.

Він хоче його вбити?

— Приберіть пістолет, — прошипіла я так, щоб чоловік почув, а вовк ні.

— Дурна зовсім? Він же напасти може.

— Заберіть, будь ласка, пістолет! — знову прошипіла я, вимовляючи кожне слово буквально по складах.

— Ось же... — вилаявся Максим, але все ж послухав мене і прибрав пістолет за спину.

Я обережно оглянулася і знову почула виття вовка. Ну ні, він не так близько, як здалося вперше. А значить, є шанс успішно забігти в будинок.

— Лікарка, ти реально або дурепа, або відчайдушна дурепа. Який варіант тобі подобається більше?

— Мені подобається варіант, де я все ще жива.

І швидко рвонула в бік будинку, черпаючи сніг своїми чобітьми.

Господи, звідки його тут стільки?

— Шалена дівка, — хмикнув амбал, зачинивши двері та закриваючи на замок. — З тобою не скучиш.

— А ви що думали, я в рот буду вам заглядати? — рикнула я, розстібаючи пуховик і вручаючи його чоловікові.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍