Iрина Давидова - Моя слабкість, Iрина Давидова

Глава 2

— Мене Ніною звуть. А вас, я так розумію, Гриша.

— Сядь на канапку, — прохрипів він, сам влаштовуючись спиною на подушках, але лежав практично на боці, через рану.

Господи, хто його створив таким красивим? Хіба це законно?

Я глитнула в’язку слину і, кивнувши, присіла на канапку. Дивне почуття, немов я перед начальством сиджу і виправдовуюся за те, що не змогла врятувати потерпілого. Адже я тут перебуваю не по своїй волі, і переді мною зовсім не начальник і навіть не головний лікар. Ото вже, уявити не могла, що колись опинюся в подібній ситуації. Складається враження, що я потрапила в кіно.

— Ти нервуєш.

— Ви за цим мене покликали?

— Тебе нічого не бентежить у цій ситуації?

А відповідати на запитання він не вміє. Не дивно. Бандит же.

— Бентежить тільки те, що я тут перебуваю проти своєї волі.

— Ну вибач, мала. Так треба. Інакше я можу здохнути.

— Мені яка до вас справа? Ви бандит, вмикайте мозок і розв’язуйте свої проблеми самі!

— Ти занадто зухвала для свого становища. Може попросити Пашу заклеїти тобі рот?

— Тепер зрозуміло, чому Павло такий виродок. Ви доручаєте йому брудні справи.

— Не заговорюйся, Ніно! Ну й ім’я...

— Можна подумати у вас краще, — скривджено промовила я, відвернувшись. — І взагалі, якого хріна ви розмовляєте? На вас що, все як на собаці?

— Як на верблюді. Ти скажи, скільки мені тут валятися?

— Скільки завгодно. Хоч згниєте, мені все одно, — я брехала, я не була такою жорстокою, але люб’язно з нахабним пихатим бандитом я не бажала розмовляти.

— А тепер серйозно.

Він що, не повірив?

— Два тижні відлежатися треба.

— Це багато.

— Ваше право, — змахнула руками та піднялася з канапки. — Якщо ви верблюд, попросіть своїх амбалів, нехай відвезуть мене додому. Я втомилася.

— Повернулася на місце.

Я закотила очі та зло видихнула. Як же мене напружує такий тон.

— Я повторювати не люблю.

— Може, як виняток?

— Тобі подобається, коли з тобою грубо поводяться?

Дуже подобається. Вбити готова.

— Мені потрібно додому. Хоча б для того, щоб речі взяти. Я не можу весь цей час ходити в одному і тому ж. Чи ви хочете, щоб від мене смерділо? До речі, я сподіваюся, у вас душ хоча б є? Або теж на вулиці?

— Лазня. Підійде?

— Просто чудово. Такого трешу я ще не бачила.

— Ось і чудово. Я скажу Паші, щоб відвіз тебе в місто. Але тільки спробуй десь щось пискнути...

— Вб’єте?

— Я подумаю, що з тобою зробити.

— Я поїду в місто тільки з Максом. Паша ваш ідіот нервовий, не хочу навіть поруч перебувати. І взагалі, у вас випадково немає ще одного будинку поруч, щоб я не перетиналася з ідіотами?

— Ти занадто смілива для даної ситуації.

Я змахнула руками та з подивом подивилася на чоловіка. Та будь він хоч тричі красивий, подібних дурнів я ще не зустрічала.

— Ви мені накажете битися в істериці і мотати соплі на кулак?

— Краще вколи мені знеболювальне.

— Чудово. Тільки спочатку скажіть Максу, щоб вранці мене відвіз у місто.

— Вранці й скажу. Коли давай і не сперечайся.

— Шкода, у мене немає отрути.

Дістала з валізки ампулу і перевела погляд на Григорія. Він з цікавістю розглядав моє обличчя.

— Що? — уточнила, набираючи ліки в шприц.

— Нахєра тобі робота в клініці?

— А нахєра людям взагалі робота? Може, для того, щоб було на що їсти? Досить тріпатися, перевертайтеся на живіт, у вас взагалі рана на спині.

Вколовши йому знеболювальне, я, не маючи більше сил, погасила світло і повернулася під плід на канапку. Потрібно відпочити добре, інакше я так довго не протримаюся.

— І не страшно тобі спати зі мною в одній кімнаті в темряві? — почула голос з боку ліжка і, зітхнувши, відвернулася до вікна.

— Краще нехай ваші раби пічку трохи більше топлять, а то щось холодає.

— Макс! — несподівано рявкнув він, змушуючи мене здригнутися. — Макс!

— Слухаю, брате.

— Пічку натопіть сильніше, лікарка мерзне.

— Зробимо.

У мене очі на лоб полізли. Він це серйозно? Для мене? Цей бандит заради мене попросив топити піч сильніше? Бути такого не може!

— Сподіваюся, тепер ти зігрієшся, — вимовив він приглушеним тоном.

Я відсунула край пледа і кивнула. Ой, він же не бачить мене. Тут навіть вуличних ліхтарів немає. Ліс же навколо!

— Дякую. Таких привілеїв я не очікувала.

— Мені не потрібні тут ще хворі. Мене достатньо.

Хто б сумнівався.

— Я так і подумала.

Мій ранок настав о пів на восьму.

У туалет приспічило, чому я була невимовно не рада. Так, саме так. Я пам’ятала, що в туалет потрібно бігти на вулицю, як у минулому столітті, трясця!

Відсунувши на вікні шторку, зазначила, що сьогодні пішов сніг. Хоча в лісі це, напевно, часте явище, враховуючи розміри заметів і глибину доріжок, розчищених від хвіртки до входу в будинок.

Ну ні, терпіти більше немає сил.

Я під здивовані погляди Максима і Паші вибігла з кімнати, швидко накинула на себе пуховик і, сунувши ноги в чоботи, вилетіла з будинку. А на вході зіткнулася з величезним бугаєм, носом вразившись наразившись у на тверді груди.

— Ой, зараз описаюсь.

— Я що, такий страшний? — почула над головою знайомий хриплий голос і, повільно вдихнувши морозне повітря, підняла голову.

— Вітаю, — тихо прошепотіла я і, похитнувшись, ледь не впала в замет, але міцні руки бандита вчасно мене перехопили та притиснули до свого тіла.

— Що, зовсім вже ноги не тримають?

— А чого ви підкрадаєтеся непомітно? І взагалі! Вам судно потрібне, а не бігати самому по полю морозному. Хочете, щоб шви розійшлися?

— Яке ще до херів судно? Дівчинка, ти здуріла? — він торкнувся мого лоба тильною стороною долоні і, нахмурившись, додав: — Начебто в нормі температура.

— Може, досить мене обтискати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍