Світлана Талан - Сафарі на щастя

– Я – вихованка сиротинця, – зізналася Люба. – Знаю, що мати від мене відмовилася ще в пологовому, але чому – невідомо. Я б ніколи не змогла покинути свою дитину! Як би мені важко не було, але покинути свою кровинку – це як відірвати від свого тіла шматок плоті. Увесь час думаю, як вона могла? Намагаюсь уявити різні життєві ситуації, але виправдання її вчинку не знаходжу.

– Мені здається, що дитина має бути для будь-якої жінки сенсом життя, – сказала Марусина й запитала, чи щось відомо про її матір.

– Я могла б і навіть хотіла дізнатись у директорки її прізвище, але не наважилася. Напевно, ще не готова до пошуку.

Люба розповіла, як познайомилася з Толиком. Він продавав на ринку картоплю, що лишилася з осені, а вона її купила.

– Слово за слово – так і почали спілкуватися, а потім він запропонував одружитися, і я погодилася, – розповіла Люба.

Марусині було дивно, що така приваблива, розумна дівчина вийшла заміж за Толика, який любив хильнути чарку, ніде не працював, перебивався випадковими заробітками, коли хтось у селі просив допомогти по господарству, але основним «доходом» хлопця була бабусина пенсія.

– Ти десь навчалася? – поцікавилася Марусина.

– Я вивчилася на муляра-штукатура, але ще не встигла влаштуватися на роботу, як побралися з Толиком, – сказала дівчина, і при згадці про коханого її обличчя запроменилося. – Мені обіцяли навіть гуртожиток, але заради нього я все покинула.

– Не поквапилася?

– Ти що?! Я як дізналася, що в нас буде дах над головою, город, навіть садок, то геть усе кинула! Марусинко, ти навіть не уявляєш, як прожити все життя під наглядом, підкорюючись наказам, не мати нічого свого! Я ледь не цілувала кожну тарілочку, кожну чашку в будинку свого чоловіка, бо то все – наше, не державне, яке потрібно берегти, не можна розбити чи взяти із собою до спальні. Правда, у хаті був такий безлад, що тобі не передати! Бабця майже нічого вже не бачить і не чує, а що від холостяка візьмеш? – Люба засміялася. – Я всі гнидники вигребла за два дні, випрала все, перемила. Тепер скромно, але чистенько! Прийдеш до мене в гості?

– Залюбки, подруго! – пообіцяла Марусина.

Дівчата ще трохи погуляли берегом, поговорили. Марусині сподобалося, що Любаня – так вона почала називати дівчину – не лізла їй у душу, не чіплялася з питаннями. Коли проходили повз хату Феодала, Любаня поцікавилася, хто там живе.

– Толик казав, що тут живуть багатії. Це помітно! – промовила стиха молода жінка, кинувши погляд на садибу сусіда.

Їхня хатинка поруч із двоповерховим будинком здавалася такою маленькою й непомітною серед дерев.

– Господар був головою колгоспу, а коли колгоспи розпалися, то став фермером, – пояснила Марусина.

– Напевно, за рахунок колгоспного добра, – стишеним голосом промовила Люба.

– Так люди кажуть.

Марусина здружилася з Любанею і повністю довірилася їй, розповівши про своє таємне та нещасне кохання. Напевно, вона подорослішала і вже не лазила на яблуньку, щоб поговорити з нею. Іноді дівчина підходила до дерева, обнімала його товстий стовбур, торкалася долонями зашкарублої кори й так мовчки стояла кілька хвилин, відчуваючи силу яблуньки, а ось розмови вела тепер із новою подругою.

– У липні Ростик має приїхати додому, – сказала Марусина. – Минулого року, коли він приїжджав, мене не було в селі, бо я гостювала в тітки. А зараз… Я навіть уявити боюся, що буде зі мною, коли його побачу! Мені здається, що моє серце не витримає і вискочить із грудей! Так хочеться, щоб у той момент ти була поруч зі мною!

– Може, так і вийде, – відповіла дівчина.

Як Марусина відчувала, так і сталося. Удень вона почула жваві та радісні розмови сусідів і зрозуміла, що приїхав Ростик. Дівчина вслухалася, щоб бодай почути його голос, але, напевно, він був у кімнаті, а батьки накривали стіл у дворі. Коли до Марусини навідалася Любаня й запитала, чи піде вона ввечері на танці, дівчина погодилася.

– Я сьогодні зранку гайнула в район на ринок, вдало продала кріп та петрушку, вдень устигла все попрати, вже полила городину, тож ми з Толиком вирішили прогулятися! – похвалилася дівчина.

– І коли ти все встигаєш?

– Я швидка! – засміялася Любаня. – Толик каже, що в мене все в руках горить!

У клубі Марусина помітила в натовпі хлопців Ростика. Товариші оточили його, а юнак щось жваво їм розповідав.

– Це він? – шепнула Любаня.

– Так, – кивнула Марусина й не почула свого голосу.

У роті вмить пересохло, у голові шуміло, а серце калатало так, що, здавалося, чути його стукіт усім навколо. Марусина дивилася на Ростика і не мала сил, щоб відвести погляд. Він став ще гарнішим, поширшав у плечах, якось подорослішав, джинсовий костюм підкреслював його статну постать. Толик пішов до хлопців, а подруги – до дівчат. Почалися танці, але Марусина не чула музики, для неї навколишній світ перестав існувати, залишивши в ньому єдиного, якому належало її серце, але він цього не знав.

Коли оголосили перерву, Ростик ішов на вихід повз Марусину й зупинився. Їхні погляди зустрілися, і світ навколо Марусини захитався. На неї дивилися карі очі, в яких дівчині хотілося розчинитися до останку.

– Привіт, сусідко! – усміхнувся юнак, блиснувши білосніжними рівними зубами.

– Привіт, – промовила стиха Марусина. – Ти коли приїхав?

– Сьогодні, – відповів він. – Ти як?

– Нормально.

– Я згадував наші дитячі витівки!

– Приємно чути.

– Як навчаєшся? Добре?

– Добре.

– Дивись, – вказав він поглядом, і Марусина повернула голову, – то твій портфелик за тобою бігає? – пожартував він і легенько смикнув її за вухо.

– Не смішно, – промовила дівчина. – У тебе як справи? Як життя у столиці?

– Вирує! Там класно, не те що тут, у селі! – відповів він. – Таке враження, що все завмерло і нічого за рік не змінилося.

– Ти змінився, – зауважила Марусина.

– А ти не дуже, – усміхнувся Ростик. – Ну, давай! Ще побачимося! – сказав він і пішов надвір.

– Він справді гарний! – шепнула Марусині на вухо Любаня.

До останнього Марусина сподівалася, що Ростик ще підійде до неї, запросить на танець, але, здавалося, він забув про неї. Увесь час біля нього крутилися старші дівчата. Марусині від образи хотілося плакати, але вона робила вигляд, що їй весело й добре. Коли всі вже виходили з клубу, Марусина пішла так, щоб потрапити йому на очі.

– Ти, як я бачу, не сама, – сказав він дівчині на ходу. – Бувай, сусідко! Я поспішаю!

Марусина помітила, як він наздогнав кількох дівчат, обняв їх за плечі, напевно, пожартував, бо вони засміялися.

– Ходімо, – зітхнула Марусина і взяла Любаню під руку. – А де це твій чоловік? Щось його не видно.

– Попросив грошей на пиво й пішов з хлопцями до кафе, – відповіла вона.

– І ти