Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

Володимир Малик(1921–1998) – відомий український письменник, що зажив слави як автор історико-пригодницьких романів. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його тетралогія «Таємний посол», а також романи «Князь Ігор», «Горить свіча», «Князь Кий».
У романі «Чумацький шлях» В. Малик відтворив цікаве й своєрідне явище в історії українського народу – чумацтво. Головний герой твору Івась Бондар залишає в Лубнах кохану дівчину Катрю і разом зі своїм хазяїном Хуржиком та чумацькою валкою їде в Крим по сіль. Ніколи не гадалося йому, через які незвичайні, смертельно небезпечні пригоди доведеться пройти. Тут і зустріч з Потьомкіним та Катериною Другою, і татарський полон, і втеча з нього, вступ до війська чорноморських козаків й участь у складі цього війська у війні1786–1791 рр. проти Туреччини…
Також до книги увійшло історичне оповідання В. Малика «Дві перемоги», в якому розповідається про боротьбу українських козаків проти польської шляхти.

Івась Бондар, наймит багатого лубенського чумака Семена Хуржика, у неділю вранці напував хазяйських коней. Довгим журавлем раз по раз витягав з обмерзлого колодязя чимале дерев’яне цеберце і перевертав його в такий же довгий обмерзлий жолоб, обабіч якого товпилися коні, що жадібно цмулили крізь зуби холодну воду. Над колодязем у червонястому промінні ранкового сонця, що сходило з-за Сули, стовпом здіймалася рожева пара.

На душі в Івася було легко, радісно, як це буває у двадцять юнацьких літ, коли в усьому тілі буяє дужа, нестримна сила. А силою природа-матінка хлопця не обділила. Він був ставний і жвавий, як вигуляний на весняних травах лошак-одноліток. Незважаючи на лютий мороз, витерта свита на ньому була розстебнута, стара облізла шапка-бирка збилася набакир, і з-під неї весело вистрибнув на волю буйний кучер. На обличчі цвіли малинові рум’янці, очі дивилися на світ широко, по-доброму, ніби весь цей білий світ належав йому. З-під свити, що шилася явно не по його плечах, випиналися тугі м’язи, а руки, здається, ніколи не потребували рукавиць, – ось і тепер його долоні були такі гарячі, що коли він брався ними за обледенілий журавель, то лід під ними миттю танув і в цеберце капали паруючі краплини води.

Він тягав би журавля й далі, та раптом протяжно скрипнула хвіртка – і на подвір’я боязко вступила жіноча постать, геть вкрита рясним інеєм. Гримкочучи кованим ланцюгом, їй назустріч кинувся від приметеної снігом будки здоровенний пес-вовкодав.

– Ой, лишенько! – почувся переляканий дівочий зойк.

– Не бійся! Він не дістане! – гукнув Івась і, поставивши цеберце на цямрину, поспішив до воріт, на ходу кинувши: – Геть у будку, Бровко! Ну!

Собака перестав гавкати, але до будки не пішов, а й далі шкірив зуби і тихо гарчав.

Незнайомка зіщулилась, знітилася. Майже все її обличчя було затушковане від морозу грубою вовняною хусткою. Тільки очі блищали крізь вузьку щілину.

«Жебрачка? Чи що?» – подумав Івась, а вголос спитав:

– Кого тобі, дівонько?

– Мені б хазяїна або хазяйку… Кажуть, Хуржикам наймичка потрібна, – тихо промовив несміливий голос.

– Ось воно що! – протягнув спроквола Івась. – Виходить, просишся у найми? Справді, наша господиня захворіла, і їй потрібна ще одна наймичка, бо тітка Параска не справляється… А ти вже служила у кого-небудь? Чи знаєш, який це гіркий хліб?

– Ні.

– А чого ж тоді йдеш?

Дівчина потупилася, схлипнула.

– Знаю, що гіркий, та коли немає ніякого…

Івасеві стало жалко її.

– Сирота?

– Напівсирота… Батько помер кілька літ тому.

– Кріпачка?

– Ні, Бог милував… Козачка я… Та від того не легше, коли нічого їсти і в хаті нічим протопити…

– Чого ж це ви так зубожіли?

– Довго розповідати… Поки батько був живий, то мав козацький наділ землі, а як помер, так і пішло, – полковник відібрав його нібито для полкових потреб. А коли полк розпустили, то приписав до свого маєтку… Ось так і зосталися ми з матір’ю лише з хатою та городом. Буряки садили на ньому, капусту, квасолю, а на рівному – трохи житечка чи пшенички сіяли. На поденщину ходили – так і жили… А минулого літа, сам знаєш, спека, недорід, а потім ще й град витовк…

– Звідки ж сама?

– З Мацьківець.

– Як же тебе звати?

– Катрею… Катериною… А тебе?

– Івасем… Тобто – Іваном.

– Івась – гарне ім’я.

– Гарне… Та коли від господарів на кожному кроці тільки й чуєш – Івась та Івась: Івасю – те, Івасю – се, Івасю – туди, Івасю – сюди, – то й це гарне ім’я стане тобі немиле…

– То ти теж наймит?

– Та вже ж не хазяйський син, – і Івась насмішкувато повів оком на свою витерту свитину та