Світлана Талан - Сафарі на щастя

підвелася з ліжка, підійшла до вікна, виглянула на вулицю. Там прогулювалася Любаня з візочком, помітила Марусину, кивнула рукою, щоб виходила. Марусина випила чашку кави, вийшла до подруги й одразу помітила, що та чимось схвильована.

– Знову чоловік баньки залив? – запитала Марусина.

– Та ні.

– То чого ти така?

– Отже, ти не в курсі?

– Чого?

– А того, про що все село ще звечора гуде.

– Ти можеш пояснити, а не говорити загадками? – запитала Марусина, притримавши подругу за руку, але Любаня відвела погляд.

– Чесно, навіть не знаю, як тобі сказати.

– Любаню! – Марусина стала перед жінкою, подивилася їй в очі.

– Твій…

У Марусини холодок пробіг по спині. Вона не дуже вірила у сни, але зараз згадала свій, і погане відчуття прокралося в душу.

– Що… мій? – промовила впалим голосом.

– Ростик учора приїхав зі своєю дівчиною! Американкою! – випалила Любаня на одному подиху. – Ти маєш знати. Вибач, але я повинна була тобі це сказати.

– Не може бути! – промовила Марусина. – Цього не може бути!

Світ навколо захитався, очі застилали сльози, коли вона повільно пішла додому. Удома нікого не було – батьки ще звечора пішли до бабусі, тож Марусина лишилася сама в хаті, де дзвеніла тиша. Вона присіла на стілець, намагаючись усвідомити почуте, але не могла і просто плакала. По застиглому німому обличчю текли нескінченними потічками сльози, аж поки Марусина змогла обдумати почуту новину.

«Може, то якась родичка приїхала в гості, а не Ростикова дівчина, – думала вона. – Це ж село: якщо не знають правди, то її вигадають. Потрібно дочекатися дзвінка від коханого, він має мені зателефонувати!»

Схопившись за рятівну думку, Марусина підвелася, нервово заходила по кімнатах – з однієї в іншу й назад. Вона подумала, що можна було б зателефонувати Ірині Гнатівні, яка була до неї така люб’язна, що називала любою невісточкою, але новина про те, що, може, і справді в жінки вже нова «невісточка», її зупинила. Марусина схопила мобільник, щоб зателефонувати Ростику і зустрітися з ним, але не змогла. «Він сам мені подзвонить, – втішала себе думкою. – Ростик не такий, він не може мене ось так зрадити!»

Марусина втратила лік часу. Вона то хапалася за мобільний телефон, то клала його на стіл, то металася з кутка в куток, то завмирала, як статуя, на одному місці. Коли за вікном смеркло, відчула, що задихається в приміщенні, й вийшла у двір, прислухалася. Дівчина почула його голос, точніше, сміх – і від того було і радісно, і боляче. «Усе то брехні, – подумала вона, – він зараз прийде до мене і скаже: “Як ти могла повірити пліткам? Я ж тебе кохаю, дурненька!”»

Не в змозі більше чекати, вона сама набрала номер коханого.

– Привіт, – сказала якомога спокійніше.

– Привіт, Марусино! – відповів він веселим голосом.

– Ти не хочеш зі мною зустрітися?

– Якраз збирався тобі телефонувати! – відповів він. – За пів години чекаю тебе біля двору.

– Домовились!

Марусині здалося, що в Ростика був звичний голос, і вона майже заспокоїлася. Дівчина вдягла сукню темно-синього кольору, яка подобалася коханому, поглянула на годинник і вийшла на вулицю.

Ростик повільно наблизився й зупинився навпроти. У Марусини зашаленіло серце в грудях, застугоніло у скронях.

– Доброго вечора! – промовив він.

– Вітаю!

– Ти вже знаєш? – запитав він.

– Що?

– Марусино, у мене є дівчина.

– Дівчина? – ледь чутно промовила Марусина. – І давно?

– З минулого літа. Ми з нею познайомилися, коли їздили з батьком в Америку.

Його слова були шоком.

– Ти… Ви разом з нею вже рік?! – затинаючись, запитала дівчина.

– Ну, як разом? Вона в США, я – у Києві. Ми з Монікою спілкувались, телефонували одне одному. Бачиш, я нічого не приховую, я чесний з тобою, Марусино.

– Такий чесний, що жив на два фронти? – в голосі дівчини чулася гірка іронія.

– Вибач, що не сказав тобі раніше.

– То навіщо продовжував брехати?

– Я справді не знав, чи погодиться Моніка стати моє дружиною, – пояснив він.

– І тому вивчав англійську? Заради неї?

– Вона знає українську, бо мати – українка, батько – американець.

– Я хочу знати, навіщо ти весь час казав, що мене кохаєш?

– Я справді тебе кохав, Марусино. Принаймні так мені здавалося.