Світлана Талан - Сафарі на щастя

зустрівши біля двору. Дівчина припала до тіла коханого, і серце від радощів та хвилювання ледь не вискочило з грудей. – Чому? Чому ти не попередив? Не зателефонував?

Хлопець узяв її долонями за обличчя. Повернув до себе, подивився в очі. Їй хотілося припасти вустами до його губ, відчути солодкий смак поцілунку, але він дивився в очі так, ніби хотів щось сповістити, і серце на мить завмерло.

– Хотів дізнатися, чи ти чекаєш мене, чи гуляєш з іншими, – промовив він, не відпускаючи її обличчя.

– Я?! Гуляю? Та вже всі хлопці з курсу обходять мене і не звертають уваги, бо знають, що в мене є ти, – промовила Марусина. – Кому потрібна дівчина, в якої дах зносить від іншого?

– Справді? – прозвучало якось дивно, ніби з насмішкою.

Марусина дивилася на Ростика і бачила у виразі його обличчя щось незнайоме, навіть чуже.

– Ти… Ти мене лякаєш, – стиха промовила вона.

– Усе добре, Марусино, – сказав він, послабивши руки. – Чекаю тебе ввечері. Вийдеш?

– Ти ще питаєш? – усміхнулась кутиками вуст. – О котрій годині?

– Я зателефоную, коли звільнюсь, – сказав він.

Не поцілував, не пригорнув – розвернувся й пішов, покинувши розгублену Марусину посеред дороги. Немов на ватних ногах посунула вона додому. Марина Олександрівна одразу помітила, що донька немов з хреста знята, спитала, що трапилось.

– Мамо, я вперше Ростика побачила таким, – промовила вона, розтягуючи слова. – Й досі не можу зрозуміти, чи то мій хлопець, чи хтось чужий.

– Що ти хотіла, доню? – стенула плечима Марина Олександрівна. – Ти – проста сільська дівчина, а він – пілот! Та за ним, напевно, черга зі стюардес вишукувалась! Треба шукати простого роботящого хлопця, як-от наша Віра!

– Мамо! Не підливай масла у вогонь! І так тяжко! – скрикнула Марусина і до вечора не виходила зі своєї кімнати.

Коли стемніло, Ростик зателефонував Марусині, і вони зустрілися. І знову все було, як і раніше: пристрасні поцілунки, слова про кохання і секс на лавці біля річки. Марусина заспокоїлася. Вона сиділа в Ростика на колінах, обіймала його за шию, вдихала такий знайомий запах волосся.

– Ти у відпустці? – запитала вона.

– Влітку збираюсь піти, якщо відпустять, – відповів.

– Хоча б цього літа зможемо кудись поїхати разом на відпочинок?

– Сподіваюсь, що так. Марусинко, я завтра вже їду, – сповістив він.

На дівчину мов відро холодної води вилили.

– Чому?! Чому так швидко?! – запитала вона.

– Робота, Марусинко, робота, – зітхнув коханий. – Ти не змерзла?

– Якщо б навіть я перетворилась у кригу, то все одно не зізналася б, – пожартувала дівчина.

– А я вже промерз, – сказав юнак. – Ходімо по домівках, поки застуду не підхопили.

Розділ 17

Як ніколи Марусина чекала літа, коли у Ростика буде відпустка і вони разом поїдуть на відпочинок. Кілька разів у розмові по мобільнику вона починала тему про відпочинок і пропонувала різні місця та країни, але хлопець щоразу віджартовувався, мовляв, ще треба у керівництва вибити ту відпустку, а потім уже вирішувати, куди їхати.

На початку літа померла бабця Толика, тож Марусина допомагала Любані з похованням, зібрала по сусідах трохи коштів. Не залишилась осторонь й Ірина Гнатівна: дала і м’яса на поминки, і яєць, ще й не пошкодувала чималенької суми грошей. Після поминок жінка запросила до себе Марусину на чашку чаю.

Чоловіка Ірини Гнатівни вдома не було, тож Марусина охоче погодилася. Вони сиділи на терасі й розмовляли.

– Земля пухом старенькій! – сказала жінка, сьорбнувши з чашки. – Може, гріх так казати, але бабуся своє віджила, відійшла тихо уві сні, тож тепер Любані трохи легше буде.

– Так, усе тримається на ній одній, – погодилася Марусина, – і город, і господарство, і дитина, а ще й чоловік п’яниця.

– Я вже тому Толику голову прогризла, щоб шукав собі роботу, а він тиняється селом, поки хтось попросить допомогти за чарку самогону. Бідна дівчина! Мені її так шкода! – зітхнула жінка й підсунула ближче до Марусини вазочку з полуничним варенням. – Не приведи Господи, кому таку долю! У неї нікого взагалі з рідних немає?

– Любаня хоче знайти матір, але ніяк не наважиться, – сказала дівчина.

– Чому? У житті все трапляться, може, у неї нормальна мати і шукає її, знайшла б Любаня рідню та покинула б свого Толика.

– Вона мріяла про родину, хоче її мати, – промовила задумливо Марусина, – до того ж, кохає свого чоловіка і щиро вірить, що він зміниться. Я радила Любані пошукати матір, але вона хоче зайнятися цим тоді, як у її сім’ї все буде добре.

– Хоче довести матері, що й без неї виросла, створила родину, народила дитину?

– Саме так!

– Марусинко, коли тобі Ростик телефонував? Давно? – запитала Ірина Гнатівна.

– Тиждень тому. А вам?

– Значить, ти не в курсі?

Марусина здивовано поглянула на жінку, поставила чашку й запитала, що трапилося. Ірина Гнатівна сповістила, що Ростик з батьком поїхали в Америку.

– Знову на виставку? – запитала Марусина. – Як колись?

– І виставка, і відпочинок – два в одному, – зітхнула жінка. – Мене з собою не взяли.

– Чому ж мені Ростик нічого не сказав? – з образою запитала Марусина.

– Та чи я знаю? Чоловік поїхав до нього в Київ, а вже звідти сповістив, що вони летять в Америку.

– Надовго?

– Напевно, днів на десять, – сказала жінка.

Марусина чекала Ростикового дзвінка, але той не телефонував. Щодня вона заходила до сусідки дізнатися, чи нема новин від чоловіків, але ті не дзвонили. Жінки сиділи удвох, чекаючи на них, разом сумували, згадували щось приємне, втішали одна одну. За два тижні Василь Петрович зателефонував дружині і сказав, щоб не хвилювалася – вони затримаються у США ще на тиждень, а потім приїдуть разом у село на кілька днів. І знову потягнулися довгі дні чекання. Марусина була неприємно вражена тим, що знову така бажана й омріяна відпустка на двох відміняється. Їй хотілося більш визначеного майбутнього, а воно то наближалося, то розпливалося, як на живописному полотні, на яке линули води. Здавалося, тому тижню нема кінця, але дні спливали, і Ростик мав ось-ось повернутися. Марусина перебувала у збудженому і схвильованому стані. Вона для себе прийняла рішення поставити Ростику питання руба. «Так і запитаю: якщо хочеш бути зі мною, то настав час одружитися, а не жити чеканнями», – вирішила вона.

Тієї ночі Марусині наснилися жахіття. Ніби вона йде назустріч Ростику й не дивиться під ноги. Аж раптом під нею просіла земля – і дівчина зірвалась у прірву, але останньої миті встигла схопитися за її край. Над собою побачила обличчя коханого і попросила допомогти, але той посміхнувся і віддалився.

– До-по-мо-жи-и-и! – закричала вона, відчувши, що руки сповзають і вона ось-ось зірветься вниз.

– Лети! – почула вона голос Ростика, який нахабно засміявся, знущаючись із неї.

Марусина полетіла у прірву й прокинулася. Вона спітніла, важко дихала й не змогла одразу вирватися з тенет неприємного сну. Дівчина