Світлана Талан - Сафарі на щастя

танцювали зі своїми однокласницями, зі знайомими дівчатами, навіть з матерями, лише Марусина почувалася покинутою і забутою всім світом. До останнього вона сподівалася, що Ростик згадає про неї, але, здавалося, він узагалі її не помічав. Лише один раз їхні погляди випадково зустрілися, він усміхнувся Марусині, махнув рукою, щоб за мить знову забути про сусідку. Образа стискала горло дівчини, їй хотілося розплакатися, але Марусина знала, що не має права показати стороннім свою слабкість. Коли випускники пішли з батьками за стіл, усі почали розходитися. Пішла й Марусина із сестрою. Дорогою Віра щось весело розказувала, але сестра не чула її слів. Здавалося, горло так щось стиснуло, що вона ось-ось задихнеться.

– Можна швидше йти? – запитала Марусина, зробивши видих.

– Куди нам поспішати? Завтра можна зранку спати досхочу!

– Додому! Я хочу додому! – нервово відповіла Марусина й пришвидшила ходу.

Ледь зайшовши в кімнату, Марусина не витримала, впала на ліжко і розплакалася.

– Ти чого, сонечко? – Віра сіла поруч. – Невже через Ростика?

– Ти… Ти нічого не розумієш! – плакала дівчина. – Я нікому не потрібна!

– Ти мені потрібна!

– Тобі? – Марусина повернула до сестри заплакане обличчя. – Доношувати твої ганчірки?

– Ти що, дурненька?!

На плач до кімнати зайшли батько й мати, запитали, що трапилося.

– Реве за Ростиком, – пояснила сестра.

– Вона все бреше! – скрикнула істерично Марусина. – Я нікому не потрібна!

– Нам потрібна, – сказав батько. – Що ти вигадала, доню?

– Вам? Вам?! Вам потрібна Віра, а не я! Віра – приклад для мене у всьому! Віра добре вчиться, Віра акуратна, щось новеньке – для Віри! Я маю носити її одяг, брати з неї приклад, навіть стати вчителькою, як ви і Віра!

– Марусино, заспокойся, у тебе просто істерика! – сказала мати, сівши поруч. – Ми вас любимо однаково! Будеш навчатися в інституті – і тобі купуватимемо обновки.

– Та не в них річ! Як ви не розумієте! – плакала дівчина. – Я нікому не потрібна, бо я – гидке каченя з пластиною в роті! Ходжу з нею вже два роки, хвалюся, що то брекети, а насправді дешева пластмаска з гачками, які поблискують у роті весь час, коли я всміхаюся!

– Це вже занадто, Маріє! – обурилася мати. – У тебе буде гарна усмішка з рівними зубами! Але для цього треба трохи потерпіти!

– Доню, у нас нема стільки грошей, щоб поставити тобі дорогі брекети, – винувато промовив батько. – Ти ж знаєш, які вчительські зарплати, і ті затримують, до того ж, Віра має навчатися…

– Знову Віра! А я?! Ви зовсім забули, що у вас не одна, а дві доньки! – злісно скрикнула дівчина.

– О-о-о! Почалися ревнощі! – озвалася Віра.

– Ви… Ви всі мене дістали! – Марусина підвелася з ліжка.

– То піди повісься! – кинула їй сестра.

– Не дочекаєтесь! Не підходьте до мене! – заверещала Марусина й вибігла з кімнати.

Вона залізла на дерево, обняла стовбур яблуньки. Дівчина знала, що лише тут ніхто не буде їй дошкуляти, що лише тут можна дати волю сльозам.

– Мене ніхто, ніхто не розуміє! – жалісливо прошепотіла вона яблуньці. – Мене ніхто не любить! За що мене любити? Я – гидке каченя, але тобі байдуже, яка я, який маю одяг чи вигляд. Ти одна, хто мене любить такою, яка я є.

Розділ 9

У Марусини було багато друзів, з якими вона спілкувалася, ходила в клуб, але заглянути собі глибоко в душу нікому не дозволяла. На певному етапі спілкування для неї існувало табу, і ніхто зі знайомих дівчини не міг знати, що у неї на душі, або навіть припустити, що приховується за усмішкою. Ростик залишив їй біль після свого від’їзду. Дівчина страждала від того, що хлопець так і не помітив, що подобається їй. Іноді Марусина за звичкою залазила на улюблену яблуню й намагалася зрозуміти, чи справді Ростик не помічав, що сусідка в нього закохана, чи не хотів помічати, і щоразу робила висновок, що вона негарна, неприваблива, її нема за що покохати.

Коли сум відступав, Марусина діставала старі сукні та кофтинки, з яких уже виросла, несла все це до бабусі, й там вони мізкували разом, як із трьох старих речей зробити одну обновку. Якось вони з двох суконь різних кольорів зшили спідницю шестиклинку, але Марусині цього здалося замало. Тоді вони пришили спідницю до водолазки – і вийшла нова сукня. Іншого разу бабуся сама проявила ініціативу: вона розпустила на нитки кілька старих светрів та зв’язала онуці сукню.

– Такої ні в кого немає! – зраділа Марусина й кинулася обнімати бабусю.

У суботу дівчина красувалася в обновці на танцях. Подружки тихо заздрили, лише Олька пустила шпильку:

– Було б чим випендрюватися!

– Ти також таку маєш? – посміхнулась Марусина, що дуже розізлило дівчину.

– Щоб ти на себе не натягла, все одно Ростику не подобаєшся!

Ці слова боляче різонули по душі, і Марусина ледь стрималася, щоб не вліпити Ольці смачного ляпаса.

– До чого тут Ростик? – натомість з усмішкою промовила Марусина. – Він – мій сусід – і нічого особистого! А ось ти ладна стати підстилкою, аби лише бути з ним!

Ольга вмить стала червоною, як стиглий помідор, а Марусина, крутнувшись, пішла геть. Повернувшись додому з клубу, вона довго розглядала себе в дзеркалі.

«Звичайна собі дівчина, – думала вона, – не красуня, але й не потвора, світле густе волосся, очі молочного шоколаду, приємна усмішка. Але що тоді в мені не так?»

Коли Марусина закінчила навчання в дев’ятому класі, у неї з’явилася нова подружка Люба. Трапилось це випадково. Дівчина йшла додому, коли біля подвір’я поруч із садибою Феодала помітила незнайому дівчину, що вирубувала сапкою кропиву. Марусина знала, що в тій маленькій убогій хатинці жив юнак Анатолій зі своєю старенькою бабцею, тож поява дівчини її здивувала, і вона стишила хід. Незнайомка також помітила Марусину, розпрямила спину, відкинула за плечі дві тонкі косички.

– Доброго дня! – привітно промовила дівчина.

Марусина одразу помітила, що в дівчини привітне обличчя, щира усмішка. Вона здавалася підлітком: невисокого зросту, худенька, зі смішним чубчиком.

– Вітаю! – Марусина зупинилася біля дівчини. – Ви приїхали в гості?

– Ні, – мотнула вона головою, і кіски знову перекинулися на груди. – Сподіваюсь, що назавжди. Я – дружина Толика!

– Толик одружився?! – здивувалася Марусина. – Я живу поруч і не знала.

– У нас не було весілля, ми лише розписались у місті, і я одразу переїхала до нього. До речі, мене звати Люба.

– А я – Марусина! Може, зустрінемось увечері і познайомимося ближче! – запропонувала вона.

Марусина не знала чому, але Люба одразу їй сподобалась. Вона викликала до себе симпатію з першого погляду і здавалася дуже позитивною. Дівчата домовились увечері зустрітися, сходити до річки й поговорити.

Марусина повела Любу до річки, де можна було спокійно поспілкуватися, й запропонувала перейти одразу