Світлана Талан - Сафарі на щастя

– Та в мене ще лишилися! Я ж не останні віддала, до того ж, він молодий, хоче з друзями поспілкуватися.

– То такі друзі, що напоять, – зауважила Марусина.

– Ні, все буде добре! Ми маємо один одному довіряти, – сказала Любаня й зауважила, що Марусина дуже сумна. – Та ти так не хвилюйся, не все те золото, що блищить. Може, ще й кращого хлопця зустрінеш, коли поїдеш у місто на навчання.

– Кращого немає, – зітхнула Марусина. – Він – найкращий, але не мій. Чому життя таке несправедливе?

– Це зараз тобі так здається, а з часом сама зрозумієш, що помилялася, – намагалася заспокоїти подругу Любаня.

Толик повернувся додому під ранок п’янючий як чіп. Про це Любаня розповіла Марусині зранку.

– Толик дуже шкодує, що так трапилося, попросив вибачення і сказав, що таке більше не повториться, – сказала Любаня. – А ти вже заспокоїлася хоч трохи?

– А ти як думаєш? – Марусина сумно всміхнулася. – У нас новина: Віра виходить заміж, за місяць весілля.

– О! Це ж чудово!

– Це добре, але я сподівалася, що батьки мені хоча б щось новеньке куплять з одягу, а тепер, як здогадуюсь, усі кошти підуть на весілля.

– Толик учора чув від хлопців, що Ростик за два тижні поїде.

– Куди?! – здивувалася Марусина. – На навчання ще зарано.

– За кордон з батьками на відпочинок, – пояснила дівчина.

Марусина лише кілька разів бачила Ростика, і то мигцем. Хлопець перекинувся з нею кількома словами і поспішав. «Для нього я неприваблива школярка із села», – зробила висновок Марусина.

Вона знову почувалася нікому не потрібною, тим паче, що батьки були зайняті турботами про весілля Віри й не помічали суму молодшої доньки. Відшуміло весілля, і вони знову почали ставити старшу сестру Марусині у приклад.

– Дивись, Марусино, яка наша Віра молодчина! – сказала їй мати. – Вивчилася, стала вчителькою, влаштувалася на роботу, ще й заміж вдало вийшла!

– Так, її чоловік має свою двокімнатну квартиру, працює на заводі майстром зміни, зарплата непогана, тож вони створили нову зразкову родину! – підтримав її батько.

– Ось і ти станеш учителькою, будеш працювати в школі, але заміж за першого-ліпшого не поспішай! – радила жінка. – Бажано зупинити свій вибір на порядному чоловікові, в якого є свій куток.

– То мені за квартиру заміж іти? – нервово кинула Марусина.

– Навіщо ти так? Ми ж добра тобі бажаємо! – ображено промовила мати.

– Так ось, мої дорогі батьки! – сказала Марусина. – Я сама буду влаштовувати своє життя! І зроблю так, як підкаже мені серце!

– Будеш і далі сохнути за сусідом? Та не рівня він тобі, зрозумій це!

Уже не вперше Марусина чула слова про те, що Ростик їй не рівня, але зараз це спрацювало, як сірник, – її терпець урвався.

– Це не я йому, а він, саме він мені не рівня! – скрикнула Марусина.

Мати засміялася.

– Ти ще зовсім дитина, доню! – сказала жінка.

Ці слова були останньою краплею, і терпіння в Марусини луснуло.

– Я не буду вчителькою, як ви і Віра! – палко сказала вона. – І заміж за квартиру не піду! Ви ще побачите, чого я досягну в житті! І, до речі, зроблю це сама, без сторонньої допомоги!

– Доню, іди охолонь, – спокійно промовив батько.

– Маріє, не грайся з вогнем! – кинула їй услід мати, але дівчина вже не чула її слів: вона вибігла з кімнати й зачинила за собою двері.

Літо, коли Марусина закінчила навчання у школі й відшумів випускний вечір, видалося напрочуд чудовим. Часом ішли приємні тихі дощики, іноді грозові зливи, але все врівноважувалося: було тепло й не спекотно, поливати городину не доводилося, і врожай мав бути хорошим. Марусина категорично відмовилася вступати до педагогічного університету й подала документи до аграрного вишу на технолога виробництва й переробки продукції тваринництва, увівши батьків у шоковий стан. Мама бідкалася, що то безперспективна професія, а тато сумував, що династія вчителів на ній скінчилася.

– Я не хочу жити на вчительську мізерну зарплатню, – заявила Марусина. – Я вас дуже люблю, але, вибачте, не хочу жити так, як ви.

Погорювавши з тиждень, батьки змирилися з вибором доньки й заспокоїлися.

– Нехай буде, що має бути, може, воно й на краще, – підсумувала мати.

Марусина мала чудовий настрій. Вона перестала тужити від нерозділеного кохання і була сповнена мрій та надій на нове студентське життя. Дівчина тішилася з того, що нарешті їй вдалося вирватися з лабет власних думок, у рабство яких вона потрапила, коли закохалася в Ростика.

– Уявляю, скільки у мене з’явиться нових знайомих! – із захопленням говорила вона Любані. – Усі згадують студентські роки як найкращі у своєму житті, сподіваюсь, що й у мене так буде!

– Щаслива! А я тут сумуватиму без тебе! – промовляла Любаня, ледь не плачучи.

– Дурненька! Я ж навчатимуся в районному центрі, а це лише тридцять кілометрів! На вихідні приїжджатиму в село, щоб батькам допомогти й тебе побачити! – заспокоювала її Марусина.

Дівчині й справді було шкода полишати добру й наївну подругу. Марусина й досі не могла збагнути, чому та обрала саме Толика. Зовнішність у хлопця неприваблива: ніс картоплиною, насуплені брови, що зрослися на переніссі, жовтуваті великі зуби, але й це не головне, Толик пиячив, і тоді його матюки було чути на все село. Руку на дружину він не піднімав, бо Любаня була терплячою, годувала чоловіка і спокійно намагалася його вмовити лягти відпочити. Марусина намагалася не втручатися в особисті стосунки подружжя, лише іноді натякала, що було б непогано Толику влаштуватися на роботу, бо він так геть зіп’ється.

– Із села багато хто їздить у місто на роботу – і нічого, – говорила Марусина Любані, – тож і він міг би так.

– Він їздив кілька разів, але не знайшов роботи.

– Погано шукав. Хто хоче заробити бодай якусь копійку, той знаходить роботу.

– Я б із задоволенням влаштувалася на роботу в місті, але Толик проти, – із сумом промовляла Любаня.

Марусині було шкода подругу, яка працювала вдома та на городі, як бджілка, усе в її руках аж горіло. Попри всі старання Любані родина не вилазила зі злиднів: пенсії бабці не вистачало на три роти, ще й Толик увесь час канючив гроші на випивку. Добра, відкрита до людей Любаня не вміла відмовляти і давала йому гроші, бо чоловік обіцяв випити останній раз, але за кілька днів усе повторювалося. Марусина старалася допомагати подрузі. То кілька яєць, щоб батьки не знали, дасть, то шматок сала, то поділиться своїм одягом. Хоча Люба виросла в сиротинці, була всебічно розвинена, начитана, і з нею Марусині завжди цікаво. Навіть у такому шаленому темпі сусідка знаходила час, щоб почитати нову книжку. Дівчина любила романи про кохання, вони були для неї знеболювальним, надією, сподіванням на краще,