Світлана Талан - Сафарі на щастя

щоб уночі, коли всі поснуть, спокійно помріяти про життя, наповнене щирими почуттями й шаленим коханням. Наставав ранок, і її мрії розчинялися з першими сонячними променями, зникали, як туман, щоб знову перенести дівчину в реальність, де хвора стара бабця і чоловік, якому із самого ранку кортить хильнути.

Приїхала Ореста, плануючи вирушити на роботу за кордон. Її мати почала часто хворіти, і коштів на лікування не вистачало, тож дівчина вирішила поїхати на заробітки.

– Ти сама їдеш? Не страшно? – запитала її Марусина.

– Якщо відверто, то дуже страшно, – зізналась Ореста. – Але що маю робити? Сидіти склавши руки і спостерігати за муками матері? Що б ти на моєму місці вирішила?

– Напевно, вчинила б так само, – відповіла Марусина.

Після від’їзду Орести – новина: Віра народила донечку. Усією родиною Бойченки поїхали її провідати і привітати з новонародженою.

– Мені таке життя подобається! – сказала Марусина Любані. – Події зрушили з місця, а то все одне й те саме, день у день, рік у рік! Життя, подружко, стартувало!

За кілька днів по тому приїхав у село до батьків Ростик. Марусина вже й не покладала надій, але життя, напевно, вирішило її здивувати. Наступного дня хлопець зайшов до неї й запросив погуляти ввечері. «Чи вовк у лісі здох?» – подумала здивована Марусина і запитала:

– Куди підемо? Клуб сьогодні зачинений, бо будній день.

– Погуляємо біля річки, згадаємо дитинство, – запропонував Ростик, і Марусина погодилася.

Серце тьохкало в грудях, коли дівчина збиралася. Вона губилася в здогадках, розмірковуючи, чому й навіщо Ростик її запросив на прогулянку. «Просто, щоб згадати час, коли ми були дітьми? То можна було б і біля двору посидіти й погомоніти. На побачення? Щось не схоже», – думала дівчина.

– Доню, куди зібралася? – запитала мати, коли побачила Марусину у кофтинці та джинсах. – Сьогодні ж нема танців.

– Піду до Любані, посидимо біля її двору, – збрехала дівчина.

Її й досі без дозволу не пускали батьки гуляти. Дівчата-однолітки бігали до клубу з шостого класу, не питаючи старших, вона ж і досі мала проситися, і батьки їй дозволяли ходити до клубу лише по суботах і неділях, у жодному разі не заходячи до кафе, яке стало улюбленим місцем сільської молоді. Додому Марусина мала повернутися не пізніше одинадцятої вечора, а якщо запізнювалася, то наступні вихідні мала сидіти вдома, тож без брехні цього разу їй не обійтися.

– Коли повернешся додому? – поцікавилася мати.

– До дванадцятої повернуся.

– Так пізно?!

– Я ж не в клуб іду, а з подружкою буду майже біля нашого подвір’я, – всміхнулася дівчина.

– Та йди вже! – промовила мати, кинувши погляд на доньку.

Ростик уже чекав Марусину біля двору.

– Доброго вечора! – привітався він, усміхнувшись до дівчини тепло й привітно.

– Привіт! – промовила схвильовано Марусина. – Ходімо звідси швидше!

– Чому? Мама не пускає гуляти?

– Ти що?! Не хочу, щоб зайве про мене злі язики чесали. Це ж село, а не столиця!

Вони пішли до річки, спустилися до берега. Стояла тремтяча тиша серед п’янко-солодких пахощів трав, і лише іноді було чути приглушене схлипування води. Молоді люди згадували дитинство, стиха сміялися, йдучи берегом, і слова знаходилися самі собою, без найменших зусиль. Непомітно розповзалися сутінки, і вечір тінями розтушував обриси дерев понад річкою, аж поки на небо викотився трохи надщерблений місяць і природа перед сном зітхнула повною тишею.

Час летів так швидко, що Марусина не помітила, як настала північ.

– Мабуть, мені час додому, – невпевнено промовила вона.

Вони зупинилися під розлогою кроною дерев, і Ростик, узявши її за плечі, повернув обличчям до себе. Його вродливе, чисто виголене обличчя м’яко випромінювало усмішку, і в дівчини гучно закалатало серце.

– Марусино, ти стала така гарна! – промовив він тихо.

– Справді? – ледь чутно прошепотіли її губи.

– Щира правда! Ти – справжня красуня!

Від таких довгоочікуваних слів у голові запаморочилося, захмеліло. Дівчина дивилася в його темні очі, схожі на осінній присмерк, і намагалася приховати свою радість. Гостро пахла берегова м’ята, коли хлопець уперше торкнувся своїми губами її гарячих вуст. Марусині стало добре від того несміливого легкого цілунку і водночас страшно. Вона потягнулася до Ростика всім тілом, і наступний поцілунок уже був пристрасним і гарячим. Дівчина блаженно заплющила очі, коли він знову і знову дарував їй цілунки, і боялася захлинутися від радощів.

– Я кохаю тебе, Марусинко, – гаряче прошепотів юнак, – кохаю все життя, із самого дитинства!

В її обличчя хлюпнула гаряча хвиля, і весь світ навколо почав кружляти.

– Поцілуй мене, любий, ще раз, – прошепотіли її уста.

Розділ 12

Лише кілька днів Марусина зустрічалася з Ростиком, а вже знало все село, дійшли чутки й до батьків дівчини.

– Марусино, це правда, що люди говорять? – запитала мати.

– Що саме? – схвильовано мовила дівчина.

Це були її перші серйозні стосунки, Марусина ще не звикла, тому знітилася, почервоніла і закліпала очима так, ніби скоїла крадіжку, а її спіймали за руку на гарячому.

– Ти зустрічаєшся із сусідом?

– Та… ніби так, – стенула плечима.

– Нарешті він у тобі помітив дівчину?

У маминому голосі дівчина вловила скептичну нотку, і їй стало неприємно.

– Просто ми стали дорослими, – відповіла Марусина.

– Чи не зарано, доню? Тобі ще навчатися й навчатися, – зауважила жінка.

– Хіба кохання завадить цьому?

– Кохання, кажеш? – промовила жінка задумливо й сіла поруч. – Про кохання можна говорити тоді, коли воно витримає випробування часом, стосунками. Доню, це лише закоханість, яку часто плутають із коханням. А закоханість, як показує практика, може минути.

– Але може перейти у справжнє кохання, – зауважила Марусина. Це була перша її серйозна розмова про стосунки закоханих, тож дівчина радо продовжила: – Я не вважаю, що в мене перша закоханість. Якось я читала, що вчені досліджували роботу мозку закоханих людей. Вони виявили, що в такому стані володарюють гормони, ендорфін і окситоцин, скептичні вчені навіть дали назву таким почуттям – хімія любові.

– То, може, і в тебе вони панують? – усміхнулась жінка. – Важко відрізнити закоханість від любові.

– Я вважаю, що в мене вже позаду час закоханості. Насправді, мені Ростик подобався все життя, скільки себе пам’ятаю, – сказала Марусина, довірливо схиливши голову матері на плече. – То була підліткова закоханість, коли я марила ним, страждала, а зараз… Мамо, зараз зовсім інше! Це таке довгоочікуване глибоке відчуття, яке закономірно прийшло на зміну закоханості. Ми розуміємо одне одного з пів слова, сприймаємо такими, як є насправді!

– І ти це зрозуміла одразу? Після кількох побачень?!

– Саме так, мамо! Порадій разом зі мною! Я така щаслива! – гаряче промовила дівчина.

– Я рада, Ростик справді гарний хлопець, але так хвилююся, щоб ти не обпеклася! – сказала жінка. – Кохання підносить до небес, але як щось піде не так, то падати вниз дуже боляче!

– У нас усе буде добре, я це відчуваю! – промовила радісно Марусина й