Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

його людське обличчє

Ледве-ледве видно.

Ні печалі, ні зітхання…

Бачу, се ж бо й правда:

Бо немов і я журюся,

Немов трохи й рада». -

«Рада, нене, що вернулась

Божа іскра в тіло.

Над тобою совершилось

Благодатне діло». -

Сі слова промовив стиха

Дуже дивний голос…

В бідолашної бабусі

Зів'яв білий волос.

«Чи се й ти вже під землею,

Синку мій, королю,

Що один дух був з моєю

Бідною дочкою?» -

«Ні, паньматко, - відказав їй, -

Ще ти між живими,

Хоч тобі людьми чужими,

Може, ще й страшними.

Відчепи, Заїро, полу,

Хай засяє сонце,

І до нас, як Боже око,

Зазирне в віконце».

І розлився по намету

Світ благословенний,

Що ціну йому зложити

Тільки в ямі темній.

Килимами вся долівка

Вислана багато,

І блищить ординська хата,

Мов царська палата.

Пишна зброя, кубки, таці,

Намиста сіяють;

Сутозолоті жупани

З сонцем в жмурки грають.

Да не дивиться небога,

Чим орда пишалась,

Через що за Сян дорога

Золотою звалась. [50]

І знялась на лікоть з ложа

На м'якій долівці,

І вліпила в Кантемира

Злякані зірниці.

«Які Левко? - насилу шепче, -

Обріс бородою?..

Обвив голову габою?..

Знається з ордою?» -

«Ой, Заїро! Не гаразд ми,

Не гаразд вчинили,

Що яркого світу сонця

Зразу напустили». -

«Не втікай же бо, Левусю!

Дай хоч подивлюся…

Може, знаєш, де шукати…

Де моя Маруся».

І за полу Кантемира

Безталанна ловить,

І тремтить, і за дрібними

Слова не промовить.

«Що тобі здалось, голубко?

З нами чиста сила!

Не лякайсь-бо, сіра утко,

Гоголице біла! -

До старенької Заїра

Стиха промовляє

Голоском лагідним, любим,

Мов сопілка грає. -

Се мій муж, мій рай цвітущий,

Радощі й утіхи:

На войні він лев жерущий,

Дома - голуб тихий». -

«Як! Левко твій муж? Чи справді?

І протерла очі,

Чи се вдень їй увижалось,

Чи посеред ночі? -

Ти ж до неї залицявся,

Орле мій, королю!

І покинув? І спізнався?..

І живеш з ордою?» -

«Паньматусю!» -

«Ні, Заїро,

Сон мій був пророчий…

Дивні речі, невимовні

Бачать людські очі». -

«Нене! Говори порядно,

Хто ти, і кого ти

Звеш Левком так недоладно,

Тремтячи з турботи?

Він кохавсь, як ти мовляла,

Десь там із дочкою,

І якась пригода сталась

З ними і з тобою?..» -

«Дак се не Левко? Се мрія?

Ні! Його се голос:

То гримить, то наче віє

Вітерець між колос…

Він гримів про воюваннє,

Віяв про коханнє,

Про щасливе пануваннє

І розкошуваннє.

Серед хвиль морських ревучих,

Галасу та крику

Чуло голос той все військо,

Мов трубу велику.

І за те старшим обрали

Над всіми човнами,

Над старими старшинами,

Над отаманами.

І, як сокіл в чистім полі

Голуби ганяє,

Так він на турецькі в морі

Судна налітає.

Налітає - турка боре,

Здобич здобуває

І про наше люте горе,

Про біду не знає».

Сумно Кантемир споглянув:

«Так, се він, Заїро!

Тепер всю пригоду знаю

Вашу, бідна віро…

Ти Марусі Богуславки,

Мабуть, мати рідна?..»

Затремтіла, се почувши,

Мов листочок, бідна.

«Не питай, звідкіль се знаю,

А скажи, де взявся

Сей козак, і де жив, поки

З вами запізнався?» -

«Де його зродила мати,

В нас про се не знають,

А що батько був завзятий,

Добре пам'ятають.

Був татарського він роду,

Кочубеєм звався;

Та невірного народу

Здавна відцурався.

І водив козацтво наше

Під орду в улуси,

І в крові купавсь, мовляли,

По самії вуси.

І з'охотивсь він під старість

Богу роботати,

У чернечій рясі душу

Від гріхів спасати.

А із Січі вислав сина

На свою господу,

І вподобався він дуже

Нашому народу,

Бо навчив його човнами

По морю гуляти,

Вразькі судна пліндрувати,

Слави здобувати…» -

«Так, се він! Бо Кочубеєм

Звав чавуш гетьмана,

Що Редшид його човнами

Звеселив Османа».

І Кривавий Міч обличчєм

В землю похилився

І, до килима припавши,

Тяжко зажурився.

«Нене! - каже. - Знаю певно,

Де твоя Маруся,

Та що плакать будеш ревно,

Виректи боюся.

А побачити побачиш:

Ось тобі порука -

Моя жінка, люба любка,

Тихая голубка». -

«Справді я її побачу?» -

«Так, як Бог на небі,

І живе вона не в пеклі,

Не в страшнім Еребі».

Повалилась йому в ноги

Мучениця мати

І, солодкими облившись,

Стала промовляти:

«Чоловіче! Чи ти турчин,

Чи хто ти, не знаю…

До твоїх ніг руки хирні

Ревно простягаю.

Дай, обнявши, поцілую

Добрі, любі ноги,

Що приймають странню неміч

У свої пороги!» -

«Не мені, матусю, дякуй,

Богові святому,

Що привів тебе в нещасті

До тихого дому». -

«Що за ніжне в тебе слово!

Якої ж ти віри?

Хіба ж так, як ми, говорять

І турки невіри?» -

«В мене мати, люба нене,

Була християнка,

Із Гусятина, [51] з Підгір'я,

Бранка-полонянка.

Над колискою моєю,