Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

людьми лю­ди­на, -

Бо блис­кав­ка­ми на войні ме­таєш,

А. до­ма, мов до ма­тері ди­ти­на,

До ме­не го­ло­ву на ло­но хи­лиш,

Палкому сер­цю жаж­деш про­хо­ло­ди,

Всім та­бо­ря­нам доб­родійства чи­ниш

І на­го­род­жуєш по­ходні шко­ди

І всі кри­ва­вої вой­ни тру­да й при­го­ди». -

V

«О, де ж би я знай­шов спо­чи­вок лю­бий

Після літан­ня ди­ки­ми по­ля­ми,

Приятелів і слуг безцінних згу­би

Та бо­ротьби за жизнь із во­ро­га­ми?

В са­ду в «сест­ри», що, мов стеб­ло, ка­ди­ла,

Що, мов лелія, воз­нес­лась із пра­ха,

[І раєм нам зем­ну юдоль зро­би­ла,]

По бла­гості до нас, людців. Ал­ла­ха, -

В твоїм са­ду, моя лю­бов і сест­ро ми­ла!..

VI

Пророче Бо­жий! Ти Ме­чем Кри­ва­вим

Звелів твой­му слузі іме­ну­ва­тись,

Щоб на землі твоєї прав­ди й сла­ви

Войною та яси­ром до­пев­ня­тись;

І, мов той гур­ри­кан ши­ро­кок­ри­лий,

Я мчусь, ку­ди мій дух по­веліває…

Дає мені твоє натх­нен­не си­ли

Губить ли­хе, що прав­ду зне­ва­жає…

Не мій. Ал­лахів міч, невірних по­губ­ляє.»

VII

І чис­тий сніг-за­ви­ва­ла схи­лив­ся

Над чор­ною, як во­рон, бо­ро­дою;

І вид йо­го яс­ний за­ту­ма­нив­ся

Якоюсь по­га­дан­кою тяж­кою.

«О не­не! - сти­ха, мов ма­ла ди­ти­на,

Промовив Кан­те­мир. - Про що ти,

Свята, пре­чис­та, ан­гельська лю­ди­но.

Погибла від ко­зацької го­ло­ти?

Невже ж се за гріхи тво­го пал­ко­го си­на?

VIII

Ніхто не ря­ту­вав те­бе від смер­ти,

Як я з ме­чем кри­ва­вим на джа­вурів,

Мов Бо­жа помс­та, ри­нув­ся, щоб стер­ти

З ли­ця землі невірних гай­да­бурів…

Тепер знов об­раз твій мені з'явив­ся

У тім об­личчі, як пе­чаль, гірко­му…

Про що?.. Нев­же ж за те­бе не помс­тив­ся

Твій син пла­чу­щий на цім кодлі зло­му,

На во­розі сьому, в зав­зя­тості страш­но­му?

ІХ

А ти, про що ж і ти з'явив­ся, бра­те,

Мені вві сні вже воїном до­рос­лим?..

Ти ка­жеш, се у те­бе дру­га ма­ти?

Вона тобі со­су­дом бо­го­нос­ним

Зробилась… Див­не в те­бе сло­во!

Побачимось, ре­чеш, і Бо­га в серці

Я по­ка­жу тобі мо­го свя­то­го…

Ним я жи­ву, ним сер­це в ме­не б'єтся…

О, сне! Ти по­ка­зав мені ме­не са­мо­го…

Х

Невже ж ти жив, мій бра­те, іскро світу,

Що з ма­тернього сер­ця засвіти­лась,

І се бу­ло угод­но Ма­го­ме­ту,

Щоб жінка та, мов тінь, мені яви­лась,

Та тінь свя­та, що і в юдолі смер­ти

Свого син­ка, зітха­ючи, шу­кає?

О, не да­вай­мо їй, Заїро, вмер­ти!

Нехай роз­ка­же нам про все, що знає,

Яких близьких лю­дей там на Вкраїні має». -

XI

«Як по­са­ди­ли, бра­те, в сон­ну во­ду

Сю справді тінь жи­вої ще лю­ди­ни,

Вона про­бовк­ну­ла щось про при­го­ду,

Про втра­ту бідо­лаш­ної ди­ти­ни;

Та сон-во­да все го­ре по­ту­ши­ла,

Тепер ста­ренька лю­бо спо­чи­ває.

У довгім сні воск­рес­не жизні си­ла,

Прокинеться від сну аж над Ду­наєм:

Тоді про все життє в гіркої роз­пи­таєм».-

XII

«Мій сон мені, сест­ру­ню, не дос­нив­ся…

Я ки­нувсь братнє вид­мо обійма­ти,

Дивлюсь - ча­вуш до ме­не на­хи­лив­ся

Від бек­лер­бе­ка пос­ла­нець кри­ла­тий:

«Хвала Ал­ла­хові! На Чорнім морі,

Коло Кілії [47] слав­ної, джа­вурів

Побито, і Ред­шид-ба­ша в Бос­форі

До па­ди­ша­хо­вих блис­ку­чих мурів

Галерами приг­нав з чов­на­ми гай­да­бурів».

ХІІІ

Заїро, спо­га­дай те­пер про Бу­шу [48]

Про до­го­вор свя­тий і ляцьку зра­ду…

Я на Цо­цорі го­ло­ву Зу­лу­шу

Відтяв моїм ме­чем за їх неп­рав­ду.

Редшид же пов­ти­нав те­пер їм ру­ки,

Що Ле­хис­тан зрад­ли­вий бо­ро­ни­ли.

О, зав­да­мо ж ли­хим невірам му­ки,

Покрушимо од­ним по­хо­дом си­ли,

Що пра­вовірну кров із ро­ку в рік то­чи­ли.

XIV

Зовуть ме­не Ос­ма­но­вим про­ро­ком…

Так, сам про­рок на те ме­не пос­та­вив,

Щоб ги­ду­вав пе­ре­люб­ним по­ро­ком

І уч­ня на свя­тий за­кон нас­та­вив.

І дасть йо­му Ал­лах ор­лові кри­ла,

Щоб зняв­ся він над усіма ца­ря­ми,

Щоб ідольство бо­ро­ла на­ша си­ла,

Щоб Міч Кри­ва­вий мстивсь над во­ро­га­ми

І пе­ред ним тремтів ко­зак і лях-невіра!

XV

Кобзарю! Задз­во­ни в гучнії стру­ни,

Щоб і гро­ми те­бе не заг­лу­ша­ли…

Нехай по­ки­нуть мов­чазнії тру­ни

Всі, що з Ме­чем Кри­ва­вим во­юва­ли,

І сла­вою свя­тою засіяють,

Мов над сте­па­ми пу­те­водні зорі,

І ду­ха нам під хма­ри підійма­ють,

Як гур­ри­кан страш­ний ти­фо­на в морі,

І тре­пе­том сер­ця не­довіркам спов­ня­ють!

XVI

Гей, підведіть до ме­не бой­ово­го!

Повчу я мо­ло­дих ор­лят літан­ня…

Не вдер­жу в гру­дях сер­ця ог­ня­но­го,

Не вдер­жу в серці по­лом'я-па­лан­ня!»

І на бас­ко­му ско­ком опи­нив­ся,

Такий же, як і кінь, пал­кий, зир­ка­тий.

Заржавши, огир над зем­лею звив­ся,

Огонь же­ру­щий, аквілон кри­ла­тий, -

І блис­кав­кам йо­го в сте­пу не пе­рег­на­ти.

XVII

Заграли в тру­би, за­гу­ли в тим­па­ни,

Кобзар по­туж­ним го­ло­сом за­лив­ся,

І стру­ни ніби гро­мом ро­ко­та­ли:

То піня­вий Бос­фор у скелі бив­ся,

Душа в ста­рих мов кри­ла роз­пус­ка­ла,

За Кан­те­ми­ром по по­лю но­си­лась.

Велично навк­ру­ги Заїра по­зи­ра­ла,

Її об­личчє сяєвом ок­ри­лось,

І сльози ка­па­ли, і сер­це ве­се­ли­лось.

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Невмируща іскра жизні

Жевріє помалу

В тілі, що тяжким досталось

Мукам на поталу.

По переказу, з давнезних

Аравійських давен [49]

Ліками рід Кантемирів

Широко був славен.

З купелю саджали в купіль,

Як малу дитину,

Полумертву, невладущу,

Нетямну людину.

І помалу, поволеньки

Стала володати

І руками, і ногами

Безталанна мати.

І вернувсь до неї розум,

Скрушений бідою,

І мов зо сну розмовляла

Голосно з собою:

«Се вже на тому я світі,

Та ні рай, ні пекло…

Мов у пеклі, темнувато;

Мов у раї, тепло.

Тепло й тихо, тільки чути

Щось у кобзу грає

І до струн живих неначе

Голос промовляє.

Се, мабуть, тайник-печера,

Що йде під землею,

Де сховались наші предки,

Та й живуть сім'єю.

Надо мною склеп неначе…

Звідки ж вітер дише

І стіною земляною,

Мов рядном, колише?

Коло мене щось мов ходить…

Чи тінь, чи людина?

Може, се моя Маруся,

Кругла сиротина?

Може, вмерла, як і мати,

Від журби тяжкої.

І впросилась доглядати

Неньки неживої.

Бо не чути, як ступає

По землі се видмо,

І