Олександр Довженко - Скорочено Зачарована Десна

Олександр Довженко – це легендарний український автор, письменник та режисер. Не дарма ж його іменем названа найбільша і відома кіностудія в Одесі. Читати скорочено книгу «Зачарована Десна» Олександра Довженка можна у нашій віртуальній бібліотеці.

У цьому творі автор розповідає про свою біографію. Довженко розказує, як проходило його дитинство, воно було сповнене не лише позитивних, але і негативних емоцій та різних переживань.

Варто відзначити, що конкретної та прямої сюжетної лінії у творі немає. Повість складається із окремих новел, які і є розділами. В кожному розділі описується нова історія, наприклад, дитинство, юність, та зрілість автора.

З самого дитинства малий Сашко захоплювався красою українських земель, а з часом все це відбилося і на його творчості та здатності мислити по-особливому. Довженко описує такі банальні речі, як, наприклад, свій город і розказує, що гуляти по ньому було дуже прекрасно і надзвичайно цікаво. Є історії і сумні, такі як повінь на Великдень та сварки із домашніми родичами. Але письменник неодноразово підкреслює, що це все загартувало його і зробило з нього того, ким він був.

Якщо вас зацікавила біографія автора та ви хочете разом із ним пережити легендарні події і епізоди його життя, то вам потрібно скачати безкоштовно скорочено «Зачарована Десна» Олександра Довженка у нашій бібліотеці у форматах: fb2, txt, rtf, epub.

Тут ви можете скачати безкоштовно Скорочено твір О. П. Довженка «Зачарована Десна».

До цього видання увійшли кіноповісті О. П. Довженка (1894—1956) «Зачарована Десна», «Україна в огні», які стали шедеврами української літератури, деякі оповідання, а також вражаючий документ доби – «Щоденник. 1941—1956», де описані історичні події, свідком яких був О. Довженко. Автор також розповідає про зустрічі зі своїми сучасниками, розмірковує про минуле і майбутнє. Саме сторінкам щоденника митець довіряв свої найпотаємніші творчі плани й розробки сценаріїв.

Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна "усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел".

Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: "Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість". Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.

На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. "Любив дід гарну бесіду й добре слово".

Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, "розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо". Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й "не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною". Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.

Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп'янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак — і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.

"Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — Миколая—угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім'я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.

Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу".

Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. "Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі". Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав "повержений з небес маленький ангел" Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.

Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п'ять його братиків і дві сестрички.

Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим "простору й краси вистачало". На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, "як солдат звикає до грому гармат". І думав: "В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма—тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все—таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.