Олександр Довженко - Скорочено Зачарована Десна

проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий".

Сашко лежить на возі. Він їде у царство трав, річок і таємничих озер. Віз увесь дерев'яний, бо дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно притягує грім. Дорога до Десни — складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно засинає, а прокидається уже на березі Десни. "А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши то коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози— ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучує риба".

Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо комусь здавалося, що його обділили. Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе поганшає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то "світ споганіє", і "не буде вже сінокосу тоді, ні риби".

Малий почув, як заскрипіли плоти на Десні, і поцікавився у батька, хто то пливе. Батько сказав, що то здалека, орловські, руські люди, з Росії. Тоді хлопець спитав, а хто ж вони самі, хіба не руські? Батько сказав, що ні: "А хто там нас знає,— якось журливо проказує мені батько.— Прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми...Да... Ой—ой—ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось". Далі батько став говорити з дідом, про що саме, Сашко не зрозумів, але почував, "що не все було добре в давнину на білому світі. Було лиха багато і великого смутку".

Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, "фамільна ворона" Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Дядько Самійло не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але, "як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша". У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.

Ворона знала кожного і бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно.

А тепер про єдиного на всю округу мисливця Тихона. Він був людиною бідною, і, щоб не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снайпером. Але впольовував дичину мисливець не часто, бо він кульгав, і все птаство чуло його здалеку. Крім того, рушниця була старовинна і в неї постійно відвалювався курок. Так було і цього разу. Тихін довго цілився, а коли зібрався стріляти, виявилося, що немає курка. Довго шукали у траві, а потім мисливець висловив припущення, що він той курок взагалі вдома забув. Хлопчик ледь не заплакав, собака теж зробився невеселий, зате качки "раділи, гуляли, плескались". А у Тихона ні на яку іншу птицю, крім качок, рука не піднімалась. Диких звірів теж було мало — їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.

А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. "Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме". Одного разу "...ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, мов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. "Скинься, рибо",— думаю,— скидається риба. Гляну на небо: "Зірко, покотися",— котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави" — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: "Явися на березі лев",— появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою".

Сашко зачаровано шепоче батькові, що он лев, а той не вірить. Але раптом вмовкає від подиву. Коли човник порівнявся з левом, батько сильно ляснув веслом по воді, лев стрибнув і рикнув, а в хлопця й душа від страху вилетіла. Нащо батько хоробрий, а й той умовк, сидів нерухомо, поки їх не прибило до іншого берега. До самого ранку горів вогонь біля куреня, хлопчикові було страшно і жалко чомусь лева. Вони не знали, що робити, як лев почне їсти їхніх коней чи діда, що спав під дубами. Довго прислухалися, може, звір ще раз рикне. Але лев не обзивався, і малому "так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно", бо йому "наскучили одні телята й коні".

На другий день виявилося, що левові дійсно вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі — звіра незабаром оточили і вбили.

А хіба можна не згадати Пірата, великого, немолодого і