Олександр Довженко - Скорочено Зачарована Десна

поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п'ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився: "Отаке буває на світі! Простий "собака, а так збентежить чоловіка". "Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: "Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?" Нічого казати, розумний, добрий був пес. А ще був трудягою — носив з городу огірки в зубах і складав купкою, випивав зайві курячі яйця. У нього підростав молодий веселий син, теж Пірат. Той був артистичної натура і любив погратися з телям, з поросятами, курми й гусьми — своїми й чужими. Інколи ці ігри закінчувалися сумно, доводилося дорізати птицю. "Мати запевняла, що коли ми їли отаку саду курку, обидва Пірати дивились з тютюну і по-собачому сміялись з нас".

Або ось про коней... "Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування через них, особливо вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від нас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли довго дивитись зблизька у велике темно—сизе кінське око".

Важко жилося коням у селян — роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої пошани, часом їх навіть били та кляли. Одного разу хлопчик підслухав розмову коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б'є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б'є, а свою недолю. їй треба б геройських коней, таких, як раніше були. І пригадують, як возили вони спочатку пророків під хмарами, були з крилами, а тепер худі і безсилі. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня.

Колись за вікном почулися дівочі голоси і попросили дозволу заколядувати. Мати дозволяє, і чується колядка: "Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір..." Світ для хлопця став таким урочистим і святковим, що у нього аж дух захопило. А дівчата все виспівували його долю. І Сашко уявляв себе молодцем, що продає коня, а кінь просить не продавати його, а згадати, як вони разом воювали з ордою, турками та татарами. Мати теж підспівує щось небуденне, "лине десь у просторах свого серця".

Довго ще лунала пісня. Потім малого переносили сонного на піч, і він обнімав за шию свого вірного коня, вирішивши ніколи не продавати його. "Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Якби часом не було мені трудно, як турки і татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну".

Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.

Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, то ж це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе—таки ледве вимовив своє ім'я. Далі учитель задав не зовсім розумне питання — як звати батька. Сашко відповів: "Батько!" Глянули батько з сином один на одного і зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: "Не развитьій!" — і відправив геть.

"Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу". Але поки що страждання малого Сашка були безмірними і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати і пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила і зробила дуже боляче.

Але чи не занадто багато уваги старому коневі, селу і старій хаті? Та, мабуть, ні. "Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише "помилку", яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.

Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і трудїї, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне..."

Багато в житті Сашкових батьків було неладу, плачу, темряви і жалю. І топили вони горе в сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля,— це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо.

Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася