Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

Так, як ви, співала,

І по-вашому про Бога

З хлопцем розмовляла.

А пророк наш побратався

З розп'ятим Пророком,

Як огнем святим займався

Над усім Востоком.

Він Маріїного Сина

Мав за путеводню [52]

Ясну зорю, як спускався

У гріхів безодню.

А цуравсь тих душ мерзенних,

Що з його науки,

3 його правди наробили

Всім народам муки,

Передвічного сім'єю,

Родом наділили

І лукавством та брехнею

Небеса затьмили…

І моя Заїра - бранка,

І її на крила

Наша буря-негаданка

З-над Сули вхопила.

І як Бог сестру Адаму [53]

Виліпив із глини,

Мені з неї тато-мама

Подругу зробили.

Освітили її розум

Чистим словом правди -

У нещасті до відради,

В щасті до поради.

І твоя дочка, вповаю,

Зрозуміє Бога,

І високого достойна

Зробиться порога». -

«Вона Бога розуміє, -

Прорекла старенька, -

Бо молитись, було, вміє

В мене ще й маленька.

Знає змалку рушниками

Божники вкривати

І пахущими квітками

Всі боги квітчати». -

«Всі боги? Мовчи, бабусю,

Про боги між нами;

Бо єдин той, хто вкриває

Землю небесами». -

«Ні, добродію, мовчати

Не в силах про віру,

Хоч би й шию мені класти

Кату під сокиру». -

«Так! - понуро усміхнувся

Кантемир. - Сокира

Не страшна - хто не здобувся

Більш як на кумира.

Слухай, бабо. Русь я знаю

Не десяток років…

Де спіткаю, всіх стинаю

Ваших лжепророків.

І тебе, попаде, стяв би

Зе безбожну душу,

Та впиняє мене мати…

Милувати мушу.

Моя мати так дитину,

Як і ти, втеряла,

І твоє вона обличчє,

І твій погляд мала.

Не зневаж її, Заїро,

Не гордуй старою:

Бо безумство з неї здіймеш

Тільки з головою.

У тих розум, в сих безумство,

Так попи зробили,

Що царства ввели в безпутство

І передрочили.

Та не ся, ще гірша думка

Мені серце крушить,

Кров самумом і гаркуром

Без сушила сушить.

Чого брат мені приснився

З дивними речами,

Як до мене нахилився

Вістовець з листами?

О Заїро, сестро! Чую,

Лихо невимовне,

Що та іскра потухає,

Що та кров холоне.

Іскра Божа, кров пречиста

З праведного серця…

І погасне, захолоне,

З Богом не зіллється.

Люба сестро і дружино!

Мусимо не кіньми

До Стамбула ми летіти,

А бистрими крильми».

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

ДУМА ПЕРВА

І

Стамбул… Яке страш­не, по­туж­не сло­во!

Європо! Ти бу­ла йо­го зля­ка­лась,

І пус­то­та жит­тя тво­го ли­хо­го

В три­возі дес­потів твоїх оз­ва­лась…

Два ра­зи вже ти прав­ду на Бос­форі

Безумством хрис­ти­ян твоїх га­си­ла,

Аж ось на Біло­му й на Чорнім морі

Ще раз но­ва за­па­ну­ва­ла си­ла

І дав­ню бо­ротьбу з лу­кавст­вом по­но­ви­ла.

II

Як згас­ло світло, що з го­ри Сінаю

Від гро­мо­во­го сло­ва засвіти­лось,

І вістю крот­кою, бла­гою з раю

Між галілей­ських ри­баків яви­лось, - [54]

Тоді ду­ша про­ро­ка Ма­го­ме­та

Серед ома­ни прав­ди воз­жа­да­ла,

Огонь її ди­ханієм по­ета

У тем­ряві по­ганст­ва роз­ду­ва­ла

І чо­ловічест­во від крив­ди ря­ту­ва­ла.

IІІ

I си­ла прав­ди, чис­то­ти, сво­бо­ди

Базар-Єрусалим опа­ну­ва­ла

І лжею оту­ма­нені на­ро­ди

Культурою но­вою осіяла.

Обман і лжа вка­за­ли їй до­ро­гу

В чет­вер­тую сто­ли­цю хрис­ти­янст­ва,

Де всі хра­ми не­ви­ди­мо­му Бо­гу

Сповнились тем­ним ідольством по­ганст­ва,

Затулою гріхів, пок­ро­вом ту­не­ядст­ва.

IV

Стамбул… Пе­ред сим іме­нем по­туж­ним

Народи За­па­ду возт­ре­пе­та­ли

І, прав­ду бо­рю­чи ка­га­лом друж­ним,

Свої царст­ва від па­гу­би спа­са­ли

У Римі но­во­рож­де­ним по­ганст­вом…

їх дес­по­ти ма­го­ме­тан псу­ва­ли,

І, гроші сип­ля­чи між му­сульманст­вом,

Потужний дух роз­ко­ша­ми всип­ля­ли,

Кругом сул­та­на честь і прав­ду пот­реб­ля­ли.

V

«Великоліпного», як мур, підми­ли, [55]

І по­хи­ливсь ко­лос, і яни­ча­ри

Та спа­ги навк­ру­ги йо­го мо­ги­ли,

Мов дикі ни­зовці, за­бун­ту­ва­ли.

І бо­реться іслам з єхид­ним Ри­мом,

І шар­пає йо­го ли­хе ко­зацт­во,

І за­ту­ма­нює по­жежі ди­мом

Жадне крові й руїни гай­да­мацт­во.

Стамбуле! Де ж твоє прос­лав­ле­не ли­царст­во?

VI

У бе­бе­хи буй­ни­ми го­ло­ва­ми

Твої вожді прес­лавні пов­ри­ва­лись,

Танцями бра­нок, ви­на­ми, ме­да­ми,

Перелюбством пас­куд­ним пов­пи­ва­лись.

А буй-ту­ри, кот­рих во­ни во­ди­ли

На хрис­ти­янст­во, со­ро­ми­ли Бо­га,

Гірких вдо­виць, сиріт, не­тяг ду­ши­ли»

Постали злидні, ґвалт, жур­ба, три­во­га.

Коло сул­тансько­го ви­со­ко­го по­ро­га.

VII

Редшиде й Кан­те­ми­ре! На Вос­тоці

Ви зо­ря­ми но­ви­ми заб­ли­ща­ли.

Істочник жизні об­ре­ли в про­році,

Ісламу сла­вою і чес­тю ста­ли.

Од ва­шо­го ме­ча не­дав­но на Цо­цорі

Ліг тру­пом без­го­ло­вим лях ол­жи­вий,

А на тім руськім нев­покійнім морі

Втеряв свій пиш­ний цвіт ко­зак зрад­ли­вий,

І по­лом'єм взя­лись йо­го по­сел­ки й ни­ви.

VIII

Як по­ле в них буяє бо­дя­ка­ми,

Так за­бу­яли се­ред Ца­рег­ра­да

Невольницькі ба­за­ри ко­за­ка­ми:

Очам од­ра­да, воїнам наг­ра­да!

І, мов гряд­ки в са­дах цвітуть ма­ка­ми,

Гареми му­сульманські заб­риніли

Дівчатами врод­ли­ви­ми й жінка­ми,

А руські діти ве­се­ло обсіли

З пи­ла­вом ми­соч­ки, мов го­луб'ята білі.

IX

Султанськими дітьми во­ни зо­вуться…

Чи раб, чи пан був батько не­чес­ти­вий,

На всіх їх рівно ми­лості пол­лються.

Тут не ору­ду­ють па­ни лес­тиві

Людьми, як бид­лом. Прав­да і од­ва­га

Дорогу сте­лять кож­но­му од­на­ко.

За прав­ду й віру ша­на і по­ва­га

Жде і те­бе, ко­за­че-гай­да­ма­ко,

Гультяю без ума, без совісті бур­ла­ко!

X

Проспись, п'яни­це, й ро­зу­мом мізер­ним

Урозумій, ко­му ти пок­ло­няв­ся!

Яким об­ман­щи­кам, сіпа­кам сквер­ним

З ду­шею й тілом у по­лон од­дав­ся!

Не для то­го ми гре­ка зво­юва­ли,

Щоб кров га­ря­чу із лю­дей то­чи­ти,

А щоб єди­но­го Все­вишнього поз­на­ли;

Батьків бе­зум­них не­обачні діти

І мерт­вим ідо­лам по­ки­ну­ли слу­жи­ти.

XI

Дивись, ле­да­що, як у нас гу­ляє

Народ ве­се­лий у святій сво­боді.

А в вас раює і дос­та­ток має

Хіба па­ли­во­да, хар­циз­ник, злодій…

Чи чуєш? Се сліпі старці співа­ють

Про