Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

ва­ших ли­царів і в коб­зи дзво­нять.

У нас невіри вольності вжи­ва­ють

Більш, ніж у вас ті, що мерці хо­ро­нять.

І в пек­ло до чор­тяк ста­да­ми душі го­нять.

XII

Споглянь: у нас батьки із матірка­ми,

Прибувши з Ле­хис­та­ну, з Ук­раїни,

Розпитують собі між ко­за­ка­ми,

Де їм шу­кать у по­лоні ди­ти­ни.

І ні один із нас ні бран­ця не по­таїть,

Ні бран­ки: бо в Ко­рані зо­ло­ти­ми

Словами нам про­пи­са­но, щоб навіть

До во­рогів бу­ли ми ми­лос­тиві,

Не ви­ма­га­ючи ве­ли­кої по­жи­ви.

XIII

Споглянь на сих тур­кень, що по ба­за­рах,

В пок­ри­ва­ла за­ку­тані стид­ли­во

При спа­гах, муфтіях і яни­ча­рах

Розпитують зем­ляч­ку не­щас­ли­ву,

Яке життє і го­ре на Вкраїні?

Чи дов­го ще во­на дер­жа­тись бу­де?

І чом не ки­нуть при лихій го­дині

Гірких тих зай­мищ бідо­лашні лю­де

Та не осе­ляться в якій чужій країні?

XIV

Споглянь: он ко­за­кам-вов­кам тур­ке­ня

Червінці роз­дає в ім'я про­ро­ка…

Не ос­кудіє ми­лос­ти­ва жме­ня

Прибутками з За­хо­ду і з Вос­то­ка.

На го­ло­ву - хто нам шу­кає згу­би -

Ми сип­лем жар своїм за­по­ма­ганнєм;

А ви про ми­лость тру­би­те у тру­би,

Самі ж об­ма­на­ми та ви­ма­ганнєм

Щодня ба­га­ти­тесь, не­на­ситні стя­жаннєм.

ДУМА ДРУГА

І

І се ти чуєш, бідо­лаш­на ма­ти

Марусі Бо­гус­лав­ки, по ба­за­рах, -

По тих, де му­сять матірки шу­ка­ти

Своїх дітей, мов ярок по ота­рах.

Тебе ве­де по го­ро­ду Заїра,

Голубка ти­ха, що у зо­ло­то­му

Сидить в гнізді в страш­но­го Кан­те­ми­ра,

Мов у ков­чезі Ноєвім свя­то­му, [56]

І не за­ви­дує на всій землі ніко­му.

ІІ

Страшним ім'ям йо­го дітей ля­ка­ють

В ба­гатій Польщі і на Русі вбогій.

Кривавого Ме­ча на Віслі зна­ють;

Ревуть про нього Дніпрові по­ро­ги…

І лев сей лю­тий, сей дра­кон кри­ла­тий

Найкращим ділом в пишнім Ца­рег­раді

Вважав собі джа­вур­ку про­вод­жа­ти

В бу­ди­нок, що вто­нув у вер­тог­раді,

В так наз­вані те­пер Ца­ри­цині Па­ла­ти.

ІІІ

Ув ок­са­мит ста­реньку на­ря­ди­ли,

У зо­ло­том гап­то­вані па­тин­ки,

І до впо­до­би у всьому го­ди­ли,

Як гос­пожі вельможній і ве­ликій.

Корилась мовч­ки ма­ти не­щас­ли­ва:

Байдуже їй про по­зо­ло­ту су­ту,

Ждала од­но­го: щоб, покіль жи­ва,

Побачити доч­ку хоч на ми­ну­ту,

А що їй ка­за­но, прий­ма­ла, як от­ру­ту.

IV

Попереду ка­ва­си вис­ту­па­ли,

Цяцьковані, страшні, як уголь чорні…

Зуздрівши їх, до­ро­гу всі да­ва­ли,

Вірмене, гре­ки і жи­ди про­ворні.

А зза­ду йшли під бун­чу­ком чер­во­ним

Татаре гур­мом, сте­пові ор­ля­та,

Що загнізди­лись по­над мо­рем Чор­ним, -

Орда лег­ка, на гроші не­ба­га­та,

Багата во­лею, нез­на­ниєм по­тен­та­та.

V

«Чи ба­чиш, не­не, му­ри сі кри­ваві,

Що пе­ред на­ми не­ба до­ся­га­ють?

Вони за предків на­ро­би­ли сла­ви;

Про них ба­гацько коб­зарі співа­ють».,

Стара здриг­ну­лась: бо крівця чер­во­на

Стікала з му­ру, де га­ки стир­ча­ли.

На них го­лод­на кря­ка­ла во­ро­на,

А долі пси у шматтє тру­па рва­ли

І, страш­но гри­зу­чись, гар­ча­ли і ви­ща­ли.

VI

«Се ши­бе­ни­ця в нас, Мос­ток Мерт­вецький…

На ній, за гак залізний за­че­пив­шись,

Висів ваш Бай­да, Мит­рик Виш­не­вецький, [57]

На зрад­ницькім учин­кові вло­вив­шись.

Служив сул­та­нові, та мов ска­жен­ний

Утік від нього і здо­був­ся лас­ки

У во­ро­га йо­го, в Москві мер­зенній,

Мов кач­ка на став­ку гни­ло­му ряс­ки,

Да й став нас во­ювать сей пин­да навіже­ний.

VII

І на Мос­ток Мерт­вецький пхну­ли

Його з ви­со­ких підне­бес­них мурів,

Щоб мук йо­го стра­шен­них не за­бу­ли

Зрадливі ваші ко­за­ки-джа­ву­ри,

Бо не схотів приз­на­ти за про­ро­ка

Посланника Ал­ла­ха, Ма­го­ме­та,

І не спас­ла йо­го ру­ка ви­со­ка

Ісуса ва­шо­го із На­за­ре­та,

І по­летіла в ад йо­го ду­ша жорс­то­ка». -

VIII

«Ні, пев­но, в рай!» - про­мо­ви­ла ста­ренька,

Не бо­ячись ту­рецької по­ту­ги. -

«Коли б ме­не не зу­пи­ня­ла ненька, -

Рече той глу­хо, - я б не чув на­ру­ги.

О бо­жевільна Русь! Який би з те­бе

Великий світ пос­тав се­ред на­родів…

Коли б у темній тем­ряві у те­бе

Сліпорожденний піп не вер­хо­во­див

І ро­зу­му твой­му єхид­но не заш­ко­див!..

IX

Стара яго! В мою гли­бо­ку ду­ту

Ти сер­цем ма­тері чуй­ним прозріла,

Що сло­ва я сво­го до­дер­жать му­шу,

Хоч би, мов лю­тий ад, у ме­не кров кипіла».

«Невіро! - знов рек­ла не­щас­на ма­ти, -

Щоб знав єси, що в нас Ісус наш зна­чить

І з ним со­суд пре­чис­тий бла­го­да­ти,

То дай мені доч­ку мою по­ба­чить,

Тоді го­то­ва й я від те­бе смерть прий­ня­ти». -

X

«О ро­де лю­тий, ро­де не­щас­ли­вий! -

Промовив Кан­те­мир, з гніву поблідши, -

Нехай те­бе ти­ран не­ми­лос­ти­вий

У ру­ки візьме, у залізні кліщі!

Живи, як пес у нього на при­кові,

Вищи та скиг­ли, пот­ва­ре пе­кельна!

Не мав­ши волі і в людсько­му слові

Біснуйся, мов за ґра­та­ми гієна,

І мук твоїх не­хай жа­хається все­лен­на!

XI

Заїро, сон­це лю­бе, рай­ське, ти­хе!

Пожалься над дур­ною по­па­дею:

Вона зро­би­ла діло в нас ве­ли­ке

З Ма­ру­сею врод­ли­вою своєю.

Увесь па­рад­ний шмат своїх га­рем­ниць

Порозсилав Ос­ман, ку­ди схотіли;

Зоставив тільки трид­цятьох слу­жеб­ниць,

Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли

І ви­пов­ня­ти все, що по­ве­лить, летіли.

XII

Хасеки-Хуррем [58] се но­ва в нас бу­де;

Нові зви­чаї пійдуть у се­ралі;

Нові за­ся­дуть у ди­вані лю­де;

Нові по­ряд­ки за­ве­дуться в краї.

Одна біда: ся дру­га Рок­со­ля­на

Х а с е к и - Х у р р е м наз­вою гор­дує,

Без лас­ки по­зи­рає на Ос­ма­на,

їсть не­хо­тя і знай су­мує;

Но су­мом тим ще більш ви­со­кий дух ча­рує.

XIII

При ній він, ка­жуть, мов ди­ти­на смир­на,

До неї до­торк­ну­ти­ся не сміє,

І, мов убо­га, бо­яз­ка лю­ди­на,

Перед ца­ри­цею по­туж­ною німіє.

Коли б ти ба­чи­ла, як зве­се­лив­ся,

Як став ме­не при­люд­но обійма­ти,

Довідавшись (Ред­шид мені хва­лив­ся),

Що у ме­не Ха­се­ки-Хур­рем ма­ти… -

«Вези її, ве­зи в Ца­ри­цині Па­ла­ти!»

XIV

І, мов за пок­ли­ком гуч­ним Ос­ма­на,

Галера зо­ло­та під бун­чу­ка­ми

Назустріч прип­лив­ла і привіта­ла

З гар­мат гетьма­на із дво­ма жінка­ми.

«Одна яса гетьма­ну та гетьманші,

А дру­га - рідній ма­тері Ха­се­ки,

Великої й мо­гу­щої сул­танші». -

Так до­нес­ли га­лерні гре­ки,

Хибкі по­тур­на­ки, в ісламі не­до­пе­ки.

XV

Босфорські во­ди, мов срібло, кипіли

Під вес­ла­ми га­ле­ри зо­ло­тої,

І очі оча­ро­вані гледіли

На го­род Софії, ко­лись свя­тої,