Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

href="ch15.xhtml#id82">[59]

Тепер слу­жеб­ки грішної про­ро­ка,

Покутниці за лжу на аріанство, [60]

На ту звізду ту­ман­но­го Вос­то­ка,

Та за го­неннє на нес­торіанство, [61]

Котрим спас­ти свій ум хотіло хрис­ти­янст­во.

XVI

«Заїро! На всьому ши­рокім світі

Нема й не бу­де дру­го­го Стам­бу­ла.

Мов зо­лоті Ал­лах розвішав сіті

Вподовж сво­го квітчас­то­го аву­ла.

Крізь зо­ло­то са­ди бла­го­уха­ють.

Понад сніга­ми мурів зе­леніють,

І міна­ре­ти, міся­цем вінчанні,

На го­рах рай­ських, бла­го­дат­них мріють!»

А во­ди дзер­ка­лом про­зир­час­тим леліють!» -

XVII

«Благословен Ал­лах! - ре­че Заїра, -

Вінець землі віддав він пра­вовірним.

Хранителям прав­ди­вості і ми­ра,

Служителям своїм не­ли­цемірним». -

«Так, міч наш прав­ду й мир обо­ро­няє;

Жезлом желізним па­се­мо на­ро­ди,

І покіль він в ру­ках у нас сіяє,

Не хли­нуть із не­бес по­топні во­ди

І за людські гріхи не зніве­чать при­ро­ди.

XVIII

Коли ж підіймуться джа­ву­ри з пра­ху

Та зав­да­дуть Ос­ман­ли­сам зне­ва­гу

Мечем і прав­дою, тогді Ал­ла­ху

Зістанеться од­дать їм пе­ре­ва­гу.

І ска­ла­му­титься Ду­най ши­ро­кий

Від на­шо­го без­чес­но­го втікан­ня…

І Пор­ти пиш­ної поріг ви­со­кий

Страшенного доз­нає по­ру­га­ния…

Аллаху! Не впи­няй тво­го ме­ча-ка­ран­ня!

XIX

Нехай над світом той гос­по­да­рює,

В ко­го ду­ша міцна в міцно­му тілі,

Хто прав­ду сер­цем чис­тим, чес­ним чує,

Хто в слові вірен, не­по­хи­бен в ділі.

А ви, фальшиві мідя­ки-червінці,

П'яниці, бабії та ле­же­бо­ки,

Блудні з пар­ши­вої ота­ри вівці,

Занепаду Ос­ман­лисів про­ро­ки!

Да бу­де ваш уділ кри­ва­вий і жорс­то­кий!» -

XX

«Не го­во­ри так страш­но про не­до­лю,

Мій со­ко­ле, мій ор­ле си­зок­ри­лий!

Не зу­пов­няй да­рем­ною жур­бою

Душі твоєї вірної Заїри.

Дивись, які кар­ти­ни пе­ред на­ми

Над во­да­ми не­бес­но-го­лу­би­ми!

Як у воді ви­сять до­ми з са­да­ми,

З піддаш­шя­ми, з те­ра­са­ми своїми,

А білі го­лу­би, не­мов сніги над ни­ми!

XXI

Дивись, які ме­четі мар­му­рові!

Які легкі кіоски та стрільниці!

Мов пар­ча­ми оку­тані дібро­ви,

З них зо­лоті ле­тять уго­ру шпиці.

Над ни­ми хма­ри ти­хим раєм ся­ють

На небі чис­то­му, як дух про­ро­ка:

То хе­ру­ви­ми з не­ба ви­зи­ра­ють,

Промінне Бо­жо­го бла­го­го ока,

Едемські сто­рожі спа­сен­но­го Вос­то­ка!»

ДУМА ТРЕТЯ

І

Тим ча­сом, як Заїра лю­бо­ва­лась

Священної при­ро­ди ма­лю­ваннєм,

Душа, при­му­че­на не­до­лею, оз­ва­лась

Новим стра­да­ни­ем на чу­же стра­даннє.

Не зо­ло­том га­ле­ра ве­ли­ча­лась,

Не дов­ги­ми хва­ли­лась бун­чу­ка­ми:

Вона цвіла, пи­ша­лась і втіша­лась

До по­яс­ниці го­ли­ми греб­ця­ми,

Здобутими в бою ра­ба­ми, ко­за­ка­ми.

ІІ

Кругом срібло і зо­ло­то бли­ща­ло,

І сон­цем рай із не­ба осміхав­ся,

А в хирнім тілі сон­це за­ми­ра­ло,

Що так язик із язи­ка зну­щав­ся.

Стара не зна­ла й не хотіла зна­ти,

Що ко­за­ки на морі ви­роб­ля­ли

І чим би ста­лись ме­четі й па­ла­ти,

Коли б во­ни Стам­бул опа­ну­ва­ли

Та свій за­кон невірам по­ка­за­ли.

III

В тій цер­ковці, в то­му ба­бинці-раю,

В ку­точ­ку тім не­бес­но­го жи­ли­ща,

Де чо­ловік її, по давньому зви­чаю,

Благословляв різню та по­жа­ри­ща,

Аби чу­жа бу­ла, не на­ша віра,

Аби не наш язик звав Бо­га прав­ди, -

В тій цер­ковці за­пек­ла злість кипіла

В сер­цях зав­зя­тих тем­ної гро­ма­ди,

Що адом ди­ха­ла на пишні ца­рег­ра­ди.

IV

До по­яса нагі, пле­чисті чуп­рин­ди­ри,

Леви По­рогів, ли­царі Ли­ма­ну,

Сиділи в ряд, без волі і без си­ли

Метнутись на грізно­го бу­сур­ма­на.

Залізні кай­да­ни їм пов­пи­ва­лись,

Мов зу­би Цер­бе­ра, [62] у голі но­ги;

Гребли всі влад, аж по­том об­ли­ва­лись,

Бо по­тур­нак хо­див між ни­ми стро­гий

І кар­ба­чем кру­тим їм до­да­вав підмо­ги.

V

«О чо­ловіче, - про­рек­ла ста­ренька, -

Невже ти в сер­це Гос­по­да не чуєш?

В нас і на скот по­ма­ху­ють зле­генька,

А ти сих в'язників, мов кат, ка­туєш!

Дивись, які страшні, кри­ваві сму­ги

На пле­чах, мов вужі, по­наб­ря­ка­ли!

Такої без­сер­деч­ної на­ру­ги

Ще людські очі звіку не ви­да­ли.

Вони ж на вес­ла й так що­сил по­на­дя­га­ли». -

VI

«Вельможна пані, - ка­же той по-лядськи. -

Шкода тобі над ни­ми вболіва­ти:

Бо пад­ло се, сі тру­пи гай­да­мацькі

Однаково со­ба­ки бу­дуть рва­ти.

Мені ще й ксьондз ка­зав, щоб ко­за­кові

У при­ся­ганні віри не дійма­ти,

А як сидіти­ме вже на при­кові,

Дак жа­лощів до злю­що­го не ма­ти:

«Бо, - ка­же, - на розбій йо­го рож­дає й ма­ти». -

VII

«Яка ж тогді се бу­де в те­бе віра,

Щоб, як на пад­ло, на лю­дей ди­ви­тись

І, пе­ре­ва­жив­ши німо­го звіра,

Своїм за­пек­лим вар­варст­вом хва­ли­тись?

Ні піп, ні ксьондз нас на та­ку на­уку,

На звірство нас та­ке не нас­тав­ляє,

Щоб чо­ловіку зав­да­ва­ти му­ку,

Коли своє він діло ви­пов­няє.

За се ж те­бе Гос­подь су­дом своїм ска­рає». -

VIII

«Аллах те­пер суд­дя мій, мосціпані!

Покинув я ваш при­суд хрис­ти­янський.

Тепер моя на­ука вже в Ко­рані:

Я тур­чин і слу­га рай­за сул­танський».

І сму­ги знов по спи­нах прос­тяг­ли­ся,

Нові рубці кри­ваві наб­ря­ка­ли.

Котилися го­ро­хом і ли­ли­ся

Гіркі по що­ках, да не ути­ра­ли, -

Робити вес­ла­ми біда­хи пильну­ва­ли.

ІX

Поглянула з пла­чем на Кан­те­ми­ра

Старенька по­па­дя і про­мов­ляє:

«А ти ж мені ка­зав, що ва­ша віра

Вам ми­ло­сердіє по­веліває!» -

«Повеліває, не­не, навіть і до злю­ки,

Та не до зрад­ни­ка, кот­рий здіймає

На нас хи­жацькі, роз­би­шацькі ру­ки:

Таких наш суд без ми­лості ка­рає

І віддає но­вим по­тур­на­кам на му­ки.

Х

Сей з тих ляхів, що ост­рах на Цо­цорі

Віддав мені у ру­ки, мов ота­ру,

А ко­за­ки, з тих, що на Чорнім морі

Редшид заг­нав під шаб­лю яни­ча­ру…

Немилостивий кат! Бо тяж­ко мститься,

Що ко­за­ки панів ляхів не люб­лять.

Нехай ка­тує: дух наш ве­се­литься,

Як во­ро­ги один од­но­го губ­лять

І про свою враж­ду між му­сульманст­вом труб­лять.

XI

Попи й ксьондзи се дві не­чисті си­ли,

Що підня­ли­ся душі всім спа­са­ти

І ми­ром ва­шим так за­ко­ло­ти­ли,

Що бу­де­те вовіки ра­бу­ва­ти…

Ти кри­виш­ся, тобі се гірко чу­ти:

Дак знай же, що й мені гірка ся ча­ша, -

Така гірка, мов ви­пив я от­ру­ти.

Однакова з то­бою до­ля на­ша.

Той Ко­чу­бей - мій брат єди­ний. Ти вжах­ну­лась?

XII

І є тобі чо­го жа­ха­тись, не­не.

Я був у нього в тій страшній хур­дизі,

І син моєї ма­тері від ме­не

Так од­вер­нувсь, мов був я син тиг­риці.

Аллах дав нам обом свій об­раз чис­тий,

Вложив