Марія Микіцей - Плетиво (Збірка віршів)

за світлом, несуть плакати. Моя ти доле, чому ти падло, чому така ти? * * * Одразу прийшли самотність і дія друга. Одразу шалені сльози о другій ночі. У венах високовольтна бринить напруга, Над кожним із них почалася своя наруга. Цей рік – пророчий. В цей рік їм ламало руки, кришило пальці, В цей рік їм життя трощили, мов кволі ребра. Виходили до прибульців неандертальці, Гаптаркам щасливих доль розламали п’яльці, А жити треба… – Мій друже, який із моря сухим виходив, Який не горів у полум’ї і не спікся, Коли ти попросиш спокою і свободи? Чи просто собі води – чи не прийдуть води Сумного Стікса? – Моя мовчазна дитино, моя утіхо, Було у нас тільки літо, а стало – лихо. І тільки одна електрика піднебесна У нас воскресне Скресне хресне… Міське Що наснилось тобі, коли ніч назавжди спливала, Як всі ночі на світі, як навіть найдовші ночі? Напрялися із вітром Рамаяна і Калевала — І що захочеш. В нас на сходах живуть коти і рудий собака, ну який нам похід світами, яка Ітака, ну які нам іще потрібні магічні знаки? Тільки навіть якщо я уже не дивлюсь новини, я усюди завжди почуваюся наче винна, і яка цьому може бути іще причина? А ніяка. Під дощем на світанку мерзнуть червоні клени, Під дощем підступає довга гірка розлука. І причин накотила сила така силенна — Повні руки. Той, хто місто лишає, всі сходи і всі кав’ярні, всі музеї, дахи, хвороби і справи карні, хто іде до усіх вітрів пошукати бою, той повернеться – ненадовго і не собою. То якого потрібно щастя, якого болю і кохання? Он світанок, і слід уже розмивають зливи, щоб тепер виглядала сліду твого даремно. Тільки світ цей такий безмежний і галасливий і буремний. Тут легенди і пошесті ходять, неначе протяг, тут загибель твоя тихенько живе навпроти, а коли настає їй час розчохлити зброю — Бог з тобою. Вічна історія Досвітнє вогке тепло затопило стайні, ні розвідки, ні навали, ні сну, ні герця. Він просить її: «Кохай мене, як востаннє, і я не помру ніколи, бо так ведеться». Біла земля до могил промерзає – лютий. Диханням він зігріває її долоні. В їх поцілунку – темна п’янка отрута, та уві сні гонитвою марять коні. Все, що я хочу – це падати проти сонця і проти неба, в білі водойми, розчахнуті, як обійми, в шал весняного яблучного розмаю. Тільки жене мене клята оця потреба. Кажуть, жадаєш миру – то меч не вийми. А я виймаю.