Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

чай чи каву на кухні. У шафках завжди є все потрібне. Ванна кімната тут.

Вона відчинила двері, і я побачила білий підйомник з металу та пластику, що скоцюрбивсь над ванною. Під душем була відкрита волога ділянка, поруч з якою стояв складений удвоє інвалідний візок. У кутку, в шафці зі скляними дверцятами, лежали акуратні стоси пакетиків у поліетиленовій тарі. Я не могла розгледіти, що то було, та воно виділяло слабкий запах засобу для дезінфекції.

Місіс Трейнор зачинила двері й на мить повернулась обличчям до мене.

— Підкреслю, дуже важливо, щоби з Віллом увесь час хтось був. Попередня доглядальниця зникла на декілька годин, щоб полагодити свій автомобіль, і, коли її не було, Вілл… поранився.

Вона ковтнула (клубок, що раптово підступив до горла, не давав їй дихнути: очевидьки, той спогад і досі болів).

— Я нікуди не піду.

— Певна річ, вам потрібні… перерви на відпочинок… Я просто хочу, щоб ви чітко усвідомили: його не можна покидати довше, ніж на десять, скажімо, чи п’ятнадцять хвилин. Якщо з’явилась якась нагальна справа, то або подзвоніть по внутрішньому телефону, бо вдома може бути мій чоловік Стівен, або зателефонуйте мені на мобільник. Якщо вам знадобиться відгул, то я була б вдячна, якби ви повідомили про це якомога раніше. Не завжди легко напитати заміну.

— Ваша правда.

Місіс Трейнор відчинила шафку в коридорі. Здавалося, вона повторювала добре завчений текст. Я на мить задумалася, скільки ж доглядальниць тут було до мене.

— Якщо Вілл при ділі, ви б дуже допомогли, якби зробили дещо в господарстві. Виперіть постільну білизну, пройдіться тут із пилосмоком абощо. Обладнання прибирати — під зливальницею. Можливо, він не захоче, щоб ви постійно крутилися біля нього. Вам із ним доведеться самостійно вирішити, наскільки тісні у вас будуть взаємини.

Місіс Трейнор подивилася на мій одяг, ніби вперше. На мені була дуже волохата жилетка, у якій я, за словами тата, схожа на ему. Я спробувала всміхнутись, та це було непросто.

— Я сподіваюся, ви… порозумієтеся одне з одним. Було б добре, якби він ставився до вас, як до друга, а не як до оплачуваного спеціаліста.

— Гаразд. А що він любить… робити?

— Він дивиться фільми. Іноді слухає радіо або музику. У нього є така цифрова штука. Якщо покласти її поруч із його рукою, він, зазвичай, керує нею. У Вілла залишилась якась рухливість пальців, хоча йому важко брати предмети в руку.

Мені полегшало. Якщо він любить музику й фільми, то ми напевне знайдемо спільну мову. Я вже в’являла, як ми з цим чоловіком сміємося над якоюсь голлівудською комедією чи він слухає музику, поки я пилосмочу в спальні. Можливо, все буде добре, і ми таки подружимося. Я ніколи не мала друга-інваліда, за винятком глухого Трининого приятеля Девіда, який міг прибити вас, якщо ви хоча б припускали, що він інвалід.

— У вас є якісь запитання?

— Ні.

— То ходімо, представлю вас… — Вона глянула на годинник. — Натан вже мав би одягнути його.

Ми постояли трохи біля дверей, вагаючись, і місіс Трейнор постукала.

— Ти там, Вілле? Я хочу познайомити тебе з міс Кларк.

На відповідь анітелень.

— Вілле. Натане.

Сильний новозеландський акцент.

— Він готовий, місіс Ті.

Вона штовхнула двері. Вітальня флігеля була оманливо велика, скляними дверима, з яких складалась повністю одна стіна, на моріжок. У кутку тихо тліла дров’яна піч, перед величезним телевізором з пласким екраном стояв низький бежевий диван, укритий вовняним покривалом. Кімната була обставлена затишно, зі смаком — типова парубоцька оселя в скандинавському стилі. Посеред кімнати стояв чорний інвалідний візок, сидіння та спинка якого були встелені смухом. Дебелий чоловік у білій медичній формі без комірця, присівши, поправляв іншому чоловікові ноги на підніжках інвалідного візка. Коли ми увійшли до кімнати, чоловік в інвалідному візку поглянув на нас із-під кошлатої кучми волосся. Наші очі зустрілися, й за мить він застогнав так, що в мене кров застигла в жилах. Потім його рот скривився і він видав іще один неземний крик.

Його мати скам’яніла.

— Вілле, припини!

Він навіть не глянув на неї. З його грудей вирвався ще один первісний звук, пекельний та болісний. Я намагалась не здригнутися. Чоловіка скособочило, голова нахилилась і втислася в плечі, а він усе дивився на мене спотвореним обличчям. Він здавався химерним і трохи злим. Я усвідомила, що тримаю сумку так, що аж кісточки´ побіліли.

— Вілле! Будь ласка, — у голосі матері почулися слабкі нотки істерики. — Будь ласка, не роби цього.

«О Боже, — подумала я, — мені цього не знести», — і важко ковтнула.

Чоловік не зводив з мене очей. Здавалося, він чекав чогось від мене.

— Я… Я — Лу, — мій голос, нехарактерно тремкий, повис у тиші. Я завагалася, чи простягнути йому руку, та, згадавши, що він її не потисне, ледве помахала нею. — Скорочено від Луїза.

На подив мені, риси його обличчя розгладились і він випрямив голову.

Вілл Трейнор пильно дивився на мене. На його обличчі майнула ледь помітна усмішка.

— Доброго ранку, міс Кларк, — промовив він. — Я чув, що ви мій останній наглядач.

Натан закінчив регулювати підніжки. Підводячись, він похитав головою.

— Погана ви людина, містере Ті. Дуже погана. — Він усміхнувся й простягнув широку руку, яку я в’яло потисла. Натан випромінював саму незворушність. — Боюся, ви щойно мали змогу побачити Кристі Брауна[9] у Вілловому виконанні. Ви звикнете до цього. Він багато лає, та мало кусає.

Місіс Трейнор витонченими білими пальцями трималася за хрестик на шиї. Вона ковзала ним сюди-туди уздовж тонкого золотого ланцюжка: нервова звичка. Її обличчя було незворушним.

— Маю справи, мушу вас покинути. Якщо потрібна допомога, зателефонуйте мені по інтеркому. Натан розкаже вам про Віллів розклад та обладнання.

— Я тут, мамо. Не треба говорити так, наче мене немає. Мій мозок не паралізований. Поки що.

— Так, але якщо ти збираєшся поводитись негоже, Вілле, думаю, краще тоді міс Кларк говорити безпосередньо з Натаном. — Я помітила, що мати не дивилась на сина, коли говорила, вона розглядала підлогу за десять футів від нього. — Сьогодні, міс Кларк, я працюю з дому. Тож в обід загляну.

— Добре, — у мене прорізався голос.

Місіс Трейнор зникла. Ми мовчали, допоки чулася її чітка хода.

Тоді Натан порушив мовчанку.

— Вілле, ти не заперечуєш, якщо я піду розповім міс Кларк про твої ліки? Ввімкнути телевізор? Чи музику?

— Будь ласка, радіостанцію Бі-Бі-Сі Чотири, Натане.

— Так-так.

Ми пройшли на кухню.

— Місіс Ті казала, що досвіду роботи з квадриплегіками ти не маєш.

— Так.

— Гаразд. Тоді сьогодні я