Ден Браун - Код да Вінчі

— Це дуже невчасно! — спалахнув Фаш.

— Я намагалась додзвонитися вам, — Софі продовжувала англійською, ніби з поваги до Ленґдона. — Я дешифрувала цифровий код.

У Ленґдона прискорено забилося серце. Вона зламала код?

— Я поясню, що саме, — сказала Софі. — А поки що у мене інформація для мсьє Ленґдона.

На обличчі Фаша відбилася тривога.

— Для мсьє Ленґдона?

Вона кивнула і знову обернулася до Ленґдона.

— Ви маєте зв’язатися з посольством США, мсьє Ленґдон. Там для вас є повідомлення зі Штатів.

Ленґдон був здивований, його схвильованість через розгаданий код змінилася раптовим занепокоєнням. Повідомлення зі Штатів? І хто б це міг шукати його? Лише кілька його колег знають, що він у Парижі.

Щелепи Фаша напружились від цієї новини.

— Посольство Сполучених Штатів? — спитав він із підозрою в голосі. — Як вони могли знати, що містер Ленґдон тут?

Софі знизала плечима.

— Очевидно, вони зателефонували містеру Ленґдону в готель, а портьє сказав їм, що мсьє Ленґдона забрала поліція. У поліції мені сказали, що в них повідомлення для мсьє Ленґдона, і попросили передати це йому.

Брови Фаша збентежено піднялися. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але Софі вже звернулась до Ленґдона.

— Мсьє Ленґдон, — сказала вона, витягаючи з кишені невеличкий клаптик паперу, — це номер служби повідомлень вашого посольства. Вони просили зв’язатися з ними якомога швидше, — і вона, пильно глянувши на нього, вручила йому папірець. — Поки я поговорю про код із капітаном Фашем, ви маєте зателефонувати туди.

Софі почала витягати мобільний телефон із кишені свого светра.

Фаш жестом зупинив її. Він був схожий на вулкан, який от-от почне вивергатися. Не відводячи очей від Софі, він витяг свій мобільний телефон і простяг його Ленґдону.

— Ця лінія безпечна, мсьє Ленґдон. Ви можете скористатися нею.

Він відвів Софі на кілька кроків і почав щось тихо говорити їй.

Відчуваючи до капітана все більшу й більшу неприязнь, Ленґдон увімкнув мобільний і набрав той номер, який дала йому Софі Неве, — паризький номер з комутатором.

На лінії прозвучали сигнали.

Один, другий, третій.

Нарешті відбулося з’єднання.

Та замість очікуваного оператора з посольства Ленґдон раптом почув французький автовідповідач. Як не дивно, але записаний голос видався йому знайомим: то був голос самої Софі Неве! Спантеличений, він обернувся до неї.

— Я перепрошую, мадемуазель Неве, чи не помилились ви?

— Ні, це саме той номер, — швидко відповіла Софі, ніби передбачала зніяковіння Ленґдона. — У посольстві автоматична система повідомлень. Ви маєте набрати комутатор, щоб прослухати своє повідомлення.

— Але… — почав Ленґдон.

— Це трицифровий код на папірці, який я вам дала, — Софі кинула Ленґдону мовчазний блискавичний погляд. Її очі ніби слали чіткий меседж: Не ставте запитань. Робіть, як вам сказали!

Ошелешений Ленґдон набрав цифри з папірця: 454. Попереднє повідомлення вмить урвалося, і він почув електронний голос, який заговорив французькою:

— У вас одне нове повідомлення.

Очевидно, 454 було кодом до її автовідповідача, щоб вона могла слухати повідомлення, коли її не було вдома.

«Я прослуховую повідомлення цієї жінки?»

Повідомлення стало проговорюватись, і то був голос Софі:

— Містере Ленґдон, — почувся схвильований шепіт, — не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно прослухайте його. Ви зараз у небезпеці. Тримайтеся до мене якомога ближче.

Розділ 10

Сайлас сидів за кермом чорного «ауді», яке Учитель приготував для нього, і дивився на величну церкву Сен-Сюльпіс. Підсвічені знизу прожекторами, дві її дзвіниці здіймалися вгору, як дужі вартові. З обох боків ряди рівних контрфорсів виступали, як ребра красивого звіра.

«Ці погани у самому домі Господа ховають свій наріжний камінь». Він збирався знайти його і віддати Учителеві, щоб вірні отримали назад те, що братство багато років тому викрало в них.

Яким могутнім це зробить «Opus Dei»!

Припаркувавши «ауді», Сайлас видихнув, наказуючи собі зосередити розум на тому, що мають зробити його руки. Спогади про своє життя до того часу, як люди з «Opus Dei» врятували його, все ще не давали йому спокою…

При народженні його назвали не Сайласом, а якимось іншим іменем, тепер він навіть не може пригадати, як його звали батьки. Коли йому було сім років, він утік з дому. Його вічно п’яний батько, здоровенний вантажник з марсельського порту, весь час звинувачував матір у тому, що хлопець народився альбіносом.

Однієї ночі він побив її так сильно, що мати Сайласа вже не підвелася. Хлопець стояв біля нерухомої матері з нестерпним почуттям провини.

«То я винен!»

Ніби якийсь демон вселився в нього: він вскочив у кухню, схопив ножа, побіг до спальні, де його батько лежав на ліжку в п’яному дурмані. Не вимовивши ні слова, хлопець змусив батька заплатити за те, що той вчинив.

Він утік від того, що скоїв, але його дивна зовнішність виділяла його із числа інших юних втікачів, які заповнювали вулиці міста, тож він був змушений жити сам у підвалі напівзруйнованої фабрики, харчуючись фруктами та сирою рибою, вкраденою в порту. «Привид, — шепотіли люди одне одному, лякаючись його блідої шкіри, — привид з очима диявола!»

І Сайлас почував себе привидом… прозорим… який мандрує від порту до порту, поки у вісімнадцять років злочини не привели його до в’язниці в Андоррі.

Провівши там дванадцять років, він так висох тілом і душею, що справді став прозорим.

Yo soy un espectro[21].

Однієї ночі могутня рука струснула стіни його кам’яної камери, і привид прокинувся від криків своїх співкамерників. Ледь він скочив на ноги, як велика каменюка впала саме на те місце, де він щойно спав, залишивши отвір у стіні, яка здригалась. І в ту діру він побачив щось таке, чого не бачив десять років. Місяць у небі.

Коли землетрус іще тривав, привид продерся вузьким тунелем і, вибравшись із нього, скотився кам’янистим схилом до лісу. Далі він ішов усю ніч, майже непритомний від голоду, вздовж залізничного полотна і випадково натрапив на порожній вантажний вагон, куди заповз і заснув. А коли прокинувся, вагон їхав.

Прокинувся він від крику. Хтось розбудив його і викинув з вагона. Вкрай виснажений, він упав при дорозі й знепритомнів.

Повільно світало, і привид намагався зрозуміти, як довго він був мертвим. «День? Три дні?» Це не мало значення. Його ліжко було м’яке, а повітря навколо нього пахло карамеллю, і над ним схилився сам Христос.

«Я тут, — шепотів Він йому. — Камінь було відсунуто вбік, і ти народився знову. Ти врятований, мій сину. Благословенні ті, що йдуть моєю дорогою».

І він знову заснув.

Крик болю вирвав його з дрімоти. Він пішов коридором на крик. На кухні