Ден Браун - Код да Вінчі

— Нічого спільного із поклонінням дияволу? Ви ще й досі сумніваєтесь?

Ленґдон сумнівався вже в усьому.

— Сукупність символів і текст не узгоджуються одне з одним. Мені шкода, але я більше нічим не можу допомогти.

— Можливо, так буде зрозуміліше, — Фаш відступив від тіла і підняв світильник, від чого освітлений простір став ширшим. — А тепер?

На подив Ленґдона, довпруж тіла куратора висвітилося коло. Очевидно, Соньєр, лежачи на підлозі, намагався накреслити кілька дуг, щоб опинитися всередині кола. Умить став зрозумілим його задум.

«Вітрувіанська людина», — збагнув Ленґдон.

«Вітрувіанська людина» да Вінчі стала по всьому світу своєрідним знаком культури, це зображення можна побачити навіть на килимках для комп’ютерних мишей і на футболках. Славетний рисунок складається з ідеального кола, у яке вписано оголеного чоловіка, і його ноги й руки розпластано так само, як у мертвого Соньєра.

Да Вінчі. Ленґдона пройняв дрож подиву. Немає сумніву, Соньєр мав на увазі лише це.

В останні хвилини життя куратор зняв одяг і ліг, у натуральну величину створивши копію геніального рисунка Леонардо да Вінчі.

Коло стало тим головним елементом, якого бракувало. Жіночий символ захисту — оточене колом тіло оголеного чоловіка — завершував гармонію чоловічого й жіночого за да Вінчі. Тепер постає питання, навіщо Соньєр імітував славетний рисунок.

— Мсьє Ленґдон, — сказав Фаш, — звичайно ж, така людина, як ви, знає, що Леонардо да Вінчі мав схильність до чорної магії.

Ленґдона здивувала обізнаність Фаша стосовно да Вінчі, і це, звичайно ж, нарешті могло пояснити підозрілість капітана до поклоніння дияволу. Да Вінчі завжди був «незручною» фігурою для істориків, особливо тих, хто дотримувався християнської традиції. Геніальний художник був гомосексуалістом; він різав трупи, щоб вивчати анатомію; він лишив дивовижні записи, які можна прочитати лише справа наліво; він вірив, що за допомогою алхімії свинець можна перетворити на золото і, можливо, навіть обдурити Бога й створити еліксир безсмертя.

«Нерозуміння породжує недовіру», — подумав Ленґдон.

— Я розумію, про що ви, — сказав він, — але насправді да Вінчі ніколи не практикував чорну магію. То була надзвичайно духовна людина, хоча так, його віра конфліктувала з офіційною церквою, — він пильно зважував кожне слово. — Погляди Соньєра мають багато спільного з да Вінчі… зокрема, він так само був стурбований тим, що церква демонізувала ідею богині.

Очі Фаша посуворішали.

— То ви гадаєте, Соньєр називає церкву кульгавим святим і безжальним дияволом?

Ленґдон вирішив, що розмова пішла не в той бік.

— Усе, що я можу стверджувати, — це те, що мсьє Соньєр присвятив своє життя вивченню історії богинь і тому, як сильно спотворила цю історію католицька церква. Він міг висловити своє розчарування в останньому прощанні.

— Розчарування? — спитав Фаш, і голос його прозвучав вороже. — У цьому посланні звучить радше лють, а не розчарування, чи не так? — він стиснув щелепи. — Мсьє Ленґдон, за час своєї служби я бачив багато смертей, і ось що хочу вам сказати. Коли людина гине від чиєїсь руки, я не вірю, що в останні хвилини вона писатиме темні духовні послання, яких ніхто не зрозуміє. Я вважаю, що в її думках буде одне, — Фаш понизив голос до шепоту, — la vengeance[19]. Я так гадаю, Соньєр писав це, щоб сказати нам, хто його вбив.

Ленґдон знову глянув на напис.

— Але він ніякою мірою нам цього не сказав.

— Ні?

— Ні, — втомлено відбивався він, нічого не розуміючи. — Ви казали, що на Соньєра було вчинено замах у його кабінеті, дуже ймовірно, тим, кому він запропонував увійти.

— Так.

— Тоді дуже ймовірним є висновок, що куратор знав свого нападника.

Фаш кивнув.

— Продовжуйте.

— Отже, Соньєр знав, хто вбив його, то навіщо робити все це? — він вказав на підлогу. — Цифрові коди? Кульгавий святий? Пентаграма на животі? Це все занадто таємниче. Ні, я думаю, що, якби Соньєр хотів повідомити, хто вбивця, він просто написав би його ім’я.

Поки Ленґдон вимовляв ці слова, на обличчі Фаша вперше за весь вечір з’явилась самовпевнена усмішка.

— Précisément, — сказав він, — cаме так.

А неподалік, у кабінеті Соньєра, за величезним столом куратора сидів лейтенант Колле. Якщо не звертати уваги на моторошну фігуру лялькового середньовічного лицаря, який стежив за ним із кутка столу Соньєра, Колле було комфортно. Він одяг навушники і відрегулював сигнал на вході на екрані системи стеження. Все працювало добре. Розмова у Великій галереї прослуховувалась надзвичайно добре.

Обернувшись до свого ноутбука, лейтенант перевірив навігатор системи стеження. На екрані висвітлився детальний план галереї, де лежало тіло куратора.

У глибині Великої галереї блимала крихітна червона цятка.

La marque[20].

Зараз Фаш тримає свою здобич на дуже короткому повідку. Він це вміє. Доводиться лише дивуватися холоднокровності цього Ленґдона.

Розділ 9

Щоб бути певним, що ніхто не переб’є його розмови з Ленґдоном, Безу Фаш вимкнув свій телефон. На жаль, то була дуже дорога модель із двостороннім радіозв’язком, і, попри його накази, один з агентів скористався цим.

— Капітане? — у слухавці тріщало, наче в рації.

Фаш гнівно стиснув зуби. Він кинув на Ленґдона спокійний погляд, ніби перепрошуючи.

— Хвилиночку, — він витяг телефон з-за пояса й натиснув кнопку радіозв’язку. — Слухаю!

— Капітане, прибув агент із департаменту шифрування.

Гнів Фаша вмить послабився. Прибув дешифрувальник? Певне, то добра новина. Фаш, виявивши шифровку Соньєра на підлозі, надіслав усі знімки картини злочину до департаменту шифрування, сподіваючись, що там хтось пояснить йому, що саме намагався висловити Соньєр. Якщо хтось прибув звідтіля, це, найімовірніше, означає, що послання розшифровано.

— Я зараз зайнятий, — рішуче сказав він. — Попросіть дешифрувальника зачекати на командному пункті. Я поговорю з ним, коли звільнюся.

— З нею, — виправили його, — це агент Неве.

Настрій у Фаша відразу погіршився. Тридцятидворічну Софі Неве нав’язали йому два роки тому в рамках міністерської кампанії залучення жінок у поліцію.

Чоловік у слухавці продовжив:

— Агент Неве наполягає, що має негайно поговорити з вами, капітане. Я намагався зупинити її, але вона вже йде до галереї.

Фаш просто не міг повірити своїм вухам:

— Це нечувано! Я чітко сказав…

— Вибачте, мсьє…

За спиною в Ленґдона пролунав жіночий голос; він обернувся й побачив, що до них підходить молода жінка. Її густе волосся кольору бургунді вільно спадало їй на плечі, одягнена вона була дещо недбало в довгий, до колін ірландський светр кремового кольору та чорні легінси. На подив Ленґдона, жінка йшла просто до нього, простягаючи руку для привітання.

— Мсьє Ленґдон, я агент Софі Неве з департаменту шифрування, — вона говорила англійською з французьким акцентом. — Дуже рада бачити вас.

Ленґдон потиснув простягнуту руку і вмить відчув на собі її рішучий погляд. Її пронизливі ясні очі були оливково-зелені.

— Капітане, — вона швидко обернулась до