Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

морську піну, яку вітром прибило до берега; вона лежала на піску великими білими згортками, що вібрували на вітрі: якщо придавити її ногою, вона вилізе поміж пальців. Ніжна піна, висихаючи, здавалася оксамитовою. Анна і Рошель усе не з’являлися.

Анна точно щось утнув. Він ніколи не наважувався ні прийти вчасно, ні віддати автівку механіку на техогляд. Рошель, певно, чекає на Анну, що має за нею зайти. Анжель був знайомий з Анною уже п’ять років, з Рошель — трохи менше. Він і Анна закінчили ту саму школу, але Анжель отримав диплом нижчого ранґу, бо не любив працювати. Анна керував відділом Компанії із заготівлі щебеню для залізничних шляхів вантажного призначення. Натомість Анжель задовольнився менш прибутковою посадою на підприємстві з виготовлення скляних колб для ламп. Він відповідав за технічний бік виробництва, а Анна — за комерційну діяльність Компанії.

Сонце нерішуче ходило туди-сюди по небу; захід і схід гралися в куточки з двома своїми друзями й саме помінялися місцями. Тому сонце ніяк не могло розібрати, хто з них де. Люди користувалися ситуацією. Лише зубчасті коліщата диска сонячного годинника крутилися у зворотному напрямку, одне за одним ламалися з тріском і тужливим стогоном, проте сонячне світло пом’якшувало жахливе враження від цього шуму. Анжель поглянув на годинник. Друзі запізнювалися вже на півоберта. Починало набридати. Він підвівся й перебрався на інше місце. Звідси йому було добре видно одну з дівчат, що тримала голубів для общипування. На ній була коротенька спідничка, і Анжелів погляд, звившись вздовж її золотавих колін, ковзнув поміж довгих струнких стегон. Там було спекотно. Попри намір Анжеля стриматися його погляд заглибився далі й там взявся до справи. Зніяковілий, Анжель з жалем наважився заплющити очі. Маленьке тільце погляду лишилося на місці, де його спинили, і дівчина непомітно для самої себе скинула його, піднімаючись і струшуючи спідницю.

Лисі голуби робили безнадійні спроби злетіти, але швидко втомлювалися й майже відразу падали на землю. Після цього вони більше не ворушилися й покірливо давали прив’язати собі крила з жовтого, червоного, зеленого чи синього шовку, якими щедро забезпечувала міська влада. Далі голубам показували, як цими крилами користуватися. Сповнені нової гідності, птахи поверталися до своїх гнізд. Їхні важкі від природи рухи ставали врочистими. Ця вистава почала набридати. Вирішивши, що Анна не прийде чи що він кудись повіз Рошель, Анжель знову підвівся. Він перетнув парк, проминувши групки дітей, що гралися в класики, чавили мурах молотками, зчіпляли парами клопів-паломен і були зайняті іншими відповідними до свого віку розвагами. Жінки шили слинявчики з вощеної тканини, які потім вдягатимуть на шиї немовлят, щоб змушувати їх ковтати кашу. Хтось займався своїм потомством. Хто плів, а дехто лише вдавав — для виду, але не складно було помітити, що в них не було пряжі.

Анжель штовхнув маленьку ґратчасту хвіртку. Вона стукнула за його спиною, і він опинився на тротуарі. По дорозі ходили люди і їздили автівки, а як щодо Анни? Анжель постояв кілька хвилин, вагаючись, йти чи ні. Переходячи дорогу, йому раптом спало на думку, що він не знає, якого кольору очі в Рошель. Він завмер. Помітивши це, водій різко загальмував, зробивши пірует догори дриґом. За ним їхала Аннина автівка. Вона зупинилася біля тротуару, і Анжель заліз всередину.

Рошель сиділа спереду біля Анни, а Анжель опинився сам на хутряному сидінні на ресорах і скатертині з капка. Він нахилився, щоб потиснути друзям руки. Анна вибачився за спізнення. Машина рушила. Анна зробив віраж, щоб об’їхати уламки перевернутого таксі.

Вони їхали вулицею, доки вздовж неї не стали з’являтися дерева, і повернули ліворуч біля статуї. Тут було менше автомобілів, тож Анна прискорився. Сонце саме знайшло захід і швиденько рушило в тому напрямку за вітром навздогін, аби надолужити пропущений час. Анна вміло кермував, розважаючись тим, що автоматичним вимірювачем віражів плескав по вухах дітей, які гуляли тротуаром. Для цього йому доводилося притискатися до вуличної брівки, щоразу ризикуючи пошкрябати фарбу на шинах, але виходячи з того неушкодженим. На нещастя, він обігнав дівчинку років десяти з надзвичайно лапатими вухами: ляснувши її по мочці, віражометр розсипався на друзки. Струм виступив краплями в місці розриву, стрілка амперметра загрозливо поповзла вниз. Рошель постукала по ньому, але марно. Температура запалення зменшилася, і мотор уповільнився. Кілька метрів по тому Анна зупинився.

— Що трапилося? — запитав Анжель.

Він нічого не розумів і раптом усвідомив, що весь цей час дивився на волосся Рошель.

— Чорти б її забрали! — вилаявся Анна. — Мала негідниця!

— Індикатор зламався, — пояснила Рошель, повернувшись до Анжеля.

Анна вийшов з автомобіля, щоб спробувати відремонтувати несправність, і заходився навколо крихкого механізму. Він намагався зробити перев’язку кетґутом.

Обернувшись назад, Рошель стала колінами на переднє сидіння.

— Ви на нас довго чекали? — запитала вона.

— Та нічого страшного... — пробелькотів Анжель.

Йому було складно дивитися їй в обличчя — надто вона сяяла. Проте її очі. Потрібно було дізнатися, якого вони кольору.

— Негарно вийшло, — сказала вона, — це все через цього йолопа Анну. Він завжди запізнюється. Я-то була готова. Дивіться, не встигли від’їхати, як він влип, як муха в мед.

— Він любить розважатися. І має рацію.

— Так, — погодилася Рошель, — він дуже веселий.

Тим часом Анна лаявся на чому світ стоїть і підстрибував щоразу, як крапля струму падала йому на руку.

— Куди ми прямуємо? — запитав Анжель.

— Він хоче, щоб ми поїхали танцювати, — відповіла Рошель. — Я б надала перевагу кіно.

— Він любить бачити, що робить, — сказав Анжель.

— О! — скрикнула Рошель. — Не кажіть такого!

— Перепрошую.

Рошель трохи зашарілася, і Анжель пошкодував про свій небезпечний коментар.

— Він хороший хлопець, — додав він. — Мій найкращий друг.

— Ви його давно знаєте? — запитала Рошель.

— Уже п’ять років.

— Ви зовсім різні.

— Так, але ми чудово ладнаємо, — запевнив Анжель.

— А він. — Рошель затнулася і знову зашарілася.

— Чому ви не наважуєтеся запитати? Це щось непристойне?

— Та ні, — сказала Рошель, — але то дурне. Мене це не стосується.

— Чи не це ви часом хотіли запитати? — сказав Анжель. — Так, він завжди мав успіх у дівчат.

— Він дуже гарний хлопець, — пробелькотіла Рошель.

Вона замовкла й повернулася вперед, бо Анна саме обходив ав-тівку у зворотному напрямку, щоб знову сісти за кермо. Він