Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Сподіваюся, протримається, — сказав він. — Протікає не дуже, але з тиском діється щось химерне. Я перезарядив акумулятори.

— Навряд чи протримається, — сказав Анжель.

— І чому тільки в цієї малої ідіотки були такі вуха!.. — обурився Анна.

— Не треба було клеїти дурня з твоїм індикатором, — сказав Анжель.

— Свята правда, — підтримала його Рошель.

Вона засміялася.

— Це було так кумедно!..

Анна теж засміявся. Він уже не сердився. Автівка рушила, але дуже скоро знову зупинилася, бо вулиця відмовилася продовжуватися далі. Але це і було місце їхнього призначення.

Це був танцювальний клуб, де збиралися поціновувачі справжньої музики, щоб попрактикувати вивихляси в тісній компанії. Анна танцював дуже погано. Анжель завжди страждав, спостерігаючи, як друг не потрапляє в ритм. Коли ж той танцював з Рошель, Анжель ніколи на них не дивився.

Клуб містився в підвалі. Звиваючись, туди вели маленькі білі сходи; якщо вчепитися за великий канат-плющ, на якому щомісяця обрізали листя, можна було спуститися і не вбитися. Приміщення подекуди було оббито міддю, місцями було вмонтовано ілюмінатори.

Рошель спустилася перша, потім Анна, а Анжель замикав процесію, аби новоприбулі теж могли скористатися проходом. Буває, що хтось з головою у хмарах залишить процесію відкритою, а ґарсон розбиває собі мармизу, бо за тацею йому нічого не видно.

На півшляху вони відчули, як їх захопило серцебиття ритм-сек-ції. Трохи нижче їхні вуха заполонили комбінації звуків кларнета й тромбінета, що поступово наростали, підганяючи один одного і таким чином розвиваючи шалену швидкість. Ще далі, біля підніжжя сходів, вони почули невиразний шурхіт схвильованих підошов, зім’ятих торсів, приховані смішки й інші, набагато менш скромні, голосні відрижки й нервові розмови під дзенькіт склянок та шепіт газованки, що становили звичну атмосферу пристойного бару. Анна пошукав очима вільний столик і вказав на нього Рошель, що пробилася до нього перша. Вони замовили кучерявого портвейну.

Музика не спинялася через стійкість вушних вражень. Анна скористався млосним блюзом, щоб запросити Рошель. Чимало танцівників пішло посидіти, знуджені повільністю мелодії. Натомість усі вар’яти попіднімалися, бо вона їм нагадувала танґо. Вони ловили мить, щоб вставляти викрутаси й кроки-вагання поміж класичними корте[15] ортодоксальних танцюристів, яким вважав себе й Анна. Анжель дивився на них протягом двох секунд, потім відвів очі, відганяючи нудоту. Анна вже збився з ритму й танцював не в музику. Рошель слідувала за ним, не переймаючись.

Вони повернулися за столик. Тепер Анжель запросив Рошель. Вона усміхнулася, сказала «так» і підвелася. Знову грала повільна мелодія.

— Де ви познайомилися з Анною? — запитав Анжель.

— Зовсім нещодавно, — відповіла вона.

— Місяць-два, якщо не помиляюся?

— Так, — сказала Рошель, — під час вечірки-сюрпризу.

— Може, вам неприємно зі мною про це говорити? — запитав Анжель.

— Мені подобається про нього говорити.

Анжель знав її лише трохи, але від її слів робилося боляче. Йому було б складно пояснити чому. Щоразу, як він зустрічав красиву дівчину, у ньому прокидалося бажання власності. Хотілося мати на неї права. Але Анна був його другом.

— Це винятковий хлопець, — сказав Анжель, — і дуже обдарований.

— Це відразу видно, — сказала Рошель. — У нього неймовірні очі й гарна автівка.

— У школі в нього виходило без найменших труднощів те, на що інші витрачали години.

— Він дуже сильний, — сказала Рошель. — Багато займається спортом.

— За три роки він не провалив жодного іспиту.

— Крім того, мені подобається, як він танцює.

Анжель намагався її вести, але вона, здавалося, стійко порішила танцювати не в такт. Йому довелося тримати її менш міцно, давши їй біситися самій.

— У нього лише один недолік, — сказав Анжель.

— Так, — погодилася Рошель, — але це не має значення.

— Він зможе його виправити, — запевнив Анжель.

— Він потребує, щоб про нього піклувалися, щоб біля нього постійно хтось був.

— Певно, ви маєте рацію. Та й біля нього завжди хтось є.

— Мені б не хотілося, щоб біля нього було забагато людей, — замислено сказала Рошель. — Лише вірні друзі. Наприклад, ви.

— А я вірний друг?

— Ви той тип людини, чиєю сестрою хотілося б бути. Саме так.

Анжель потупився. Вона не лишала йому шансів. Він не вмів усміхатися так, як Анна. Ось вам і причина. Рошель і далі танцювала не в такт, насолоджуючись музикою. Так само й решта танцівників. Було спекотно й накурено, ноти протискалися поміж сірими кільцями диму від недопалків, які агонізували в попільничках у формі мініатюрних нічних суден та іншого обладнання для хворих, що рекламували фірму «Дюпон» (ту, що на вулиці Отфей).

— Чим ви займаєтеся? — запитав Анжель.

— Як це: чим я займаюся?

— У житті?

— Я часто танцюю, — сказала Рошель. — Отримавши ступінь вак-халоравра, я вчилася секретарської справи, але ще не працюю. Мої батьки вважають, що важливіше навчитися поводитися в суспільстві.

Музика закінчилася. Анжель хотів би лишитися і далі танцювати, щойно музиканти заграють нову пісню, але ті заходилися налаштовувати інструменти. Він пішов за Рошель, що поспішала повернутися за стіл і вмоститися поближче до Анни.

— Ви подаруєте мені наступний танець? — запитав Анна.

— Так, — сказала Рошель. — Мені подобається з вами танцювати.

Анжель зробив вигляд, що не чує. В інших дівчат теж може бути таке гарне волосся, але такий самий голос? Форми теж мали значення.

Найбільше Анжель не хотів завдати клопотів другові. Врешті-решт, Рошель була Анниною знайомою, і це була його справа. Він узяв пляшку з відерця з зеленим льодом і наповнив свого келиха. Жодна з дівчат навколо його не цікавила. Крім Рошель. Але Анна був у пріоритеті. Анна — це друг.

2

Вони збиралися піти повечеряти. Не можна ж гуляти цілу ніч, коли вранці на роботу. В машині Рошель сіла попереду біля Анни, а Анжель вмостився позаду. Анна чемно поводився з Рошель. Він не обіймав її за талію, не нахилявся до неї, не брав її за руку. Анжель робив би все навпаки, якби перший познайомився з Рошель. Але Анна заробляв більше за нього; він заслужив те, що має. Танцювати не в такт — не такий уже й невиправний гріх, коли не чуєш музики. На це можна заплющити очі. Час від часу Анна говорив нісенітниці, і Рошель сміялася, погойдуючи своїм блискучим волоссям над коміром яскраво-зеленого костюма...

Анна спробував щось