Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

сказати Анжелеві, але той думав про інше. Це природно. Тож Анна повернувся до Анжеля, мимоволі зачепивши кермо. Хоч як це сумно, але поруч саме йшла людина: заскочивши переднім правим колесом на тротуар, автівка сильно вдарила правим крилом перехожого у стегно. Пан з гуркотом повалився на землю, схопившись за стегно. У нього почалися конвульсії. Анжель відчинив дверцята й кинувся з машини. Страшенно занепокоєний, він нахилився над пораненим. Той здригався зі сміху, час від часу зупиняючись, щоб видати протяжний стогін, а потім знову починав на веселощах кататися по асфальту.

— Ви страждаєте? — запитав Анжель.

Рошель не дивилася в їхній бік. Вона лишилася в машині, обхопивши голову руками. Анна спав з лиця. Він геть зблід. Думав, що чоловік у передсмертній агонії.

— Це ви мене збили? — запитав, гикаючи, чоловік в Анжеля.

Його полонив напад божевільного сміху. Сльози бігли по його обличчю.

— Тільки спокійно, — сказав Анжель. — Вам, певно, дуже погано.

— Я по-звірячому страждаю, — спромігся вимовити пан.

Ця фраза занурила його в такий несамовитий стан, що він зробив кульбіт. Анна розгублено стояв поруч. Він обернувся й побачив Рошель. Вона плакала, бо їй здавалося, що чоловік скаржиться, і вона злякалася за Анну. Він підійшов до неї. Простягнув руки через відчинені дверцята авто, взяв голову дівчини у свої величезні долоні й поцілував її в очі.

Анжель мимоволі все це бачив. Проте коли руки Рошель зімкнулися на комірці Анниного піджака, він знову почув пана. Той намагався дістати з кишені гаманець.

— Ви інженер? — запитав він Анжеля.

Його сміх трохи заспокоївся.

— Так... — промимрив Анжель.

— У такому разі ви мене заміните. Я не у стані гідно виконати свої обов’язки й поїхати в Екзопотамію з розбитим на п’ять шматків стегном. Якби ви знали, який я радий!..

— Але. — сказав Анжель.

— Це ви були за кермом, чи не так?

— Ні, Анна.

— Шкода. — відповів співрозмовник.

Його обличчя нахмурилося, рот тремтів.

— Не плачте, — сказав Анжель.

— Не можна відправляти замість мене дівчину.

— Це хлопець. — сказав Анжель.

Поранений пожвавився.

— Привітайте його матір.

— Неодмінно. Але вона вже звикла.

— Тож в Екзопотамію ми відправимо Анну. Мене звуть Корнеліус Онт.

— Мене — Анжель.

— Попередьте Анну, — сказав Корнеліус. — Треба, щоб він підписав папери. На щастя, замість мого імені в контракті пропуск!

— Чому? — запитав Анжель.

— Думаю, вони мені не довіряли, — сказав Корнеліус. — Покличте Анну.

Анжель обернувся. Йому було зле, але він зробив два кроки й поклав руку Анні на плече. Анна нічого не тямив, а його очі. страшно дивитися. Очі ж Рошель були заплющені.

— Анно, — сказав Анжель. — Потрібен твій підпис.

— Що підписувати? — запитав Анна.

— Контракт на роботу в Екзопотамії.

— На будівництво залізниці, — уточнив Корнеліус.

Промовивши це, він знову застогнав, тому що шматки його стегна стукалися один об одного, створюючи неприємний для вух звук.

— Ви туди поїдете? — запитала Рошель.

Анна знову нахилився до неї і попросив повторити. Після цього сказав «так». Він понишпорив у кишені й витягнув ручку. Корнеліус простягнув йому контракт. Анна заповнив порожні графи й поставив внизу свій підпис.

— Дозвольте ми покладемо вас в машину й відвеземо в лікарню, — запропонував Анжель.

— Не турбуйтеся, — відповів Корнеліус. — Скоро приїде швидка. Віддайте мені контракт. Я справді страшенно задоволений.

Він взяв контракт і знепритомнів.

3

— Я не знаю, що робити, — сказав Анна.

— Доведеться їхати, — констатував Анжель, — ти підписався.

— Але я там страшенно нудитимуся, — відказав Анна. — Я буду там сам-один...

— Ти бачився з Корнеліусом?

— Він телефонував. Я маю їхати післязавтра.

— Це тебе дуже діймає?

— Та ні, — відповів Анна. — Це дасть мені змогу побачити країну врешті-решт.

— Ти не хочеш зізнаватися, — сказав Анжель, — але це тебе діймає через Рошель.

Анна здивовано поглянув на Анжеля.

— Правду кажучи, я про це не думав. Як уважаєш, я їй буду потрібен, якщо поїду?

— Не знаю, — відповів Анжель.

Він подумав, що якщо Рошель лишиться, то вони могли б бачитися час від часу. Очі в неї блакитні. А Анна скоро поїде.

— Знаєш що. — сказав Анна.

— Що?

— Ти маєш поїхати зі мною. Їм точно знадобиться кілька інженерів.

— Але я нічого не тямлю в залізницях, — заперечив Анжель.

Він не міг лишити Рошель, якщо Анна їде.

— Ти тямиш у них стільки ж, скільки я.

— Ти принаймні знаєш усе, що стосується каміння, завдяки своїй роботі.

— Я його лише продаю, — відказав Анна. — Повір мені, я на цьому взагалі не знаюся. Не обов’язково розумітися на тому, що продаєш.

— Але якщо ми обоє поїдемо... — затнувся Анжель.

— Та ну, — запевнив Анна, — вона знайде собі інших залицяльників.

— То ти в неї не закоханий? — запитав Анжель.

Щось незвично ворухнулося з боку серця. Він спробував затримати віддих, щоб це спинити, але воно було надто сильним.

— Вона красива дівчина, — сказав Анна, — але ж потрібно чимось жертвувати.

— Чому ж у такому разі ти так переймаєшся через від’їзд? — запитав Анжель.

— Мені там буде нудно, — відповів Анна. — Якщо ти поїдеш зі мною, ми знайдемо як розважитися. Ти не можеш поїхати? Чи це таки Рошель тримає тебе на місці?

— Звісно, ні, — відповів Анжель.

Боляче сказати, але нічого всередині не зламалося.

— До речі, — надумав Анна. — А якщо запропонувати Корнеліусові взяти її на роботу секретаркою?

— Хороша думка, — схвалив Анжель. — Я поговорю з Корнеліусом про це завтра, коли запитуватиму щодо роботи для себе.

— То ти таки наважився? — запитав Анна.

— Я так просто тебе не кину.

— Чудово, старий, — зрадів Анна. — От побачиш, нам там буде весело. Телефонуй Корнеліусові.

Анжель сів на Аннине місце й підняв слухавку.

— Отже, ми в нього запитуємо, чи Рошель може поїхати й чи можуть вони взяти на роботу мене?

— Так, звичайно, — сказав Анна. — Врешті-решт, жертв можна й уникнути.

Г

...Таке рішення ухвалили після жвавих дебатів; може бути цікаво