Джоан Ліндсей - Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей

Маленьку.

Замовкни, Ірмо… Ось щойно прийшла міс Маккро.

Йдеться про вірш англійської поетки Феліції Гіменс «Ода вечірній зірці».

Ім’я, яким називають анонімного автора поезії XVII століття; також збірне поняття на позначення бездомних поетів.

Приблизно 152 метри.

2

Природи на Пікніковій галявині ледь торкнулася людська рука — тільки й додалося, що кілька круглих пласких каменів для розведення вогнища й дерев’яна альтанка у вигляді японської пагоди. Струмок за літо майже всох і неквапом протікав між довгою сухою травою, де-не-де то зникаючи, то вирина­ючи мілкими калюжками-ставками. У затінку двох чи трьох крис­латих евкаліптів неподалік розстелили великі білі скатертини, на яких розставили наїдки для обіду. І серед них були не лише курячий пиріг, тришаровий смугастий бісквіт із кремом, варення і теплі банани, без яких годі було й уявити пікнік в Австралії — куховарка ще й спекла для них красивий глазурований торт у вигляді серця, форму для якого Том люб’язно погодився вирізати з жерсті. Містер Гассі вже розвів вогнище з кори й листя та заварив два величезні казани чаю, тож тепер міг спокійно потягувати люльку в затінку екіпажу, звідки було добре видно припнутих до нього коней.

Крім них, на Галявині ще розташувалась група з трьох-чотирьох людей, що відпочивали трохи віддалік, під акаціями по інший бік струмка. З двох мішків біля відкритого фургончика посмикували сіно гнідий кінь і білий арабський скакун.

— Тут страх як тихо, — сказала Ідіт, налягаючи на вершки. — Повірити не можу, що є люди, яким подобається жити в селі. Звісно, якщо вони не справдішні злидарі.

— Якби всі в Австралії думали, як ти, ти б зараз не тлустіла на жирних вершках, — відрізала Маріон.

— Окрім тих людей із фургоном, ми зараз можемо бути єдиними істотами в цілому світі, — сказала Ідіт, недбало оминувши увагою цілісіньке царство тварин.

Сонячні схили й затінені ліси, які видавалися Ідіт такими нерухомими й мовчазними, насправді були сповнені нечутного шурхоту й щебету, шелесту, подряпування й тихих помахів невидимих крил. Під пологом світла зблискували й тремтіли листя, квіти й трави; серед сірих тіней у сонячному світлі над водою, де метушилися й стрибали плавунці, витанцьовували золоті порошинки. Працьовиті мурахи нескінченно переносили й запасали їжу, перетинаючи крихітні сахари сухого піску та джунглі буйної трави. Серед велетів-людей, що над ними височіли, виринали цілі розсипи щедро подарованих небом крихт, зернят кмину, та ще й шматочок зацукрованого імбиру — дивної, екзотичної та, безсумнівно, їстівної поживи. Батальйон цукрових мурах, ледь не розриваючись від напруги, старанно тягнув шматок глазурі з пирога до якогось підземного погреба — зовсім поруч із білявою голівкою Бланш, яку дівчина саме прихилила на валун. На розжареному камінні ніжились ящірки, незграбний жук у панцирі перевернувся в сухому листі й безпомічно лежав на спині, дриґаючи ніжками, а серед вологих шарів напівзогнилої кори ховалися білі личинки й пласкі сірі мокриці. Розімлілі змії скрутилися в норах, чекаючи на сутінки, коли зможуть вилізти з порожнистих колод і попити води зі струмка, а птахи зачаїлися в кущах, чекаючи, коли ж спаде полуденна спека…

Наївшись досхочу, розморені дівчата, яких від природного контакту з землею, повітрям і сонцем захищали корсети, що стискали сонячне сплетіння, масивні нижні спідниці, бавовняні панчохи й лайкові чоботи, полягали спочити в затінку. Вони виділялися на тлі пейзажу, неначе моделі з фотоальбому, яких навіщось поставили на тлі коркових каменів і картонних дерев.

Втамувавши голод усіма до останнього смаколиками, які вони зазвичай нечасто бачили, та сполоснувши чашки й тарілки у струмку, дівчата могли розважатися до вечора. Деякі розбрелися парами чи трійками, перед тим вислухавши суворі накази не відходити далеко від екіпажу; інші, сп’янілі від смачних наїдків і гарячого сонця, лягли подрімати чи помріяти. Розамунд витягла якусь вишивку, Бланш уже заснула. Дві працьовиті сестри-новозеландки робили олівцем замальовки з міс Маккро, яка бодай нарешті зняла лайкові рукавиці — спершу неуважно почавши їсти банан просто в них, але вийшло так собі. З незмінно рівною спиною вона сиділа на поваленій колоді, встромивши гострого носа й окуляри в металевій оправі в книжку — ідеальна модель для карикатури! Поруч із нею на траві простягнулася мадемуазель; її розпущене волосся розсипалось навсібіч. Ірма позичила в неї перламутровий складаний ножик, що належав матері мадемуазель, і саме чистила стиглий абрикос так делікатно і з насолодою, наче була на бенкеті Клеопатри.

— Як так сталося, Мірандо, — прошепотіла вона, — що така мила, чудесна істота стала вчителькою? Хіба це не найстрашніша робота?.. О, містер Гассі йде, але так не хочеться її будити.

— Я не сплю, ma petite, просто трохи замріялася, — сказала гувернантка, підперши голову рукою й загадково всміхаючись. — Що ви хотіли, містере Гассі?

— Перепрошую, що потурбував, міс, та я хотів би виїхати не пізніше, аніж о п’ятій вечора. Можна й швидше, аби лиш коні були готові.

— Звісно, коли скажете. Я перевірю, щоб дівчата були готові, коли ви захочете виїжджати. А зараз