Джоан Ліндсей - Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей

— Не думаю, що ми спізнимося, навіть якщо на зайву годинку затримаємось біля Скелі. Містер Гассі не гірше за мене знає, що сума двох сторін трикутника більша за довжину третьої. За цей ранок ми їхали вздовж двох сторін трикутника, чи не так, містере Гассі?

Перевізник розгублено кивнув. Міс Маккро була ще та дивачка.

— От і чудово — тож треба просто змінити маршрут після обіду й поїхати вздовж третьої сторони. Оскільки ми зробили поворот по прямому куту біля Вуденда, назад можемо поїхати по гіпотенузі.

Це вже було занадто як на практичне мислення містера Гассі.

— Не знаю, що там із гіпопотамом, мем, але якщо ви має­те на увазі Верблюжий Горб, — він махнув батогом у бік Ма­кедонського хребта, де й височів Горб, — там дорога значно довша за ту, якою ми зараз їдемо. Там, щоб ви знали, навіть і дороги немає — хіба протоптана стежка за Горою.

— Ні, я не мала на увазі Верблюжий Горб, містере Гассі. Однак дякую вам за пояснення. Я замало знаю про коней і дороги, тож іноді схильна теоретизувати. Маріон, ти ж мене там чуєш? Сподіваюся, ти зрозуміла, про що я?

Маріон Квейд, якій єдиній із усього класу вдавалося без труднощів підкорити вчення Піфагора, була улюбленою студенткою міс Маккро — десь так само, як дикун, якого мореплавець здибав після кораблетрощі, зрозумівши бодай кілька слів його мовою, відразу став би його улюбленцем.

Поки вони розмовляли, кут огляду поволі змінився, і раптом над ними в усій своїй величі постала Нависла скеля. Сіре вулканічне утворення здіймалося просто перед ними, багатошарове й шпилясте, мов фортеця серед жовтого степу. Трьом дів­чатам на передньому сидінні вже було видно вертикальні смуги скелястих стін, де-не-де перетнуті синіми тінями, зарості сизого кизилу й нагромадження каміння, яке навіть здалеку виглядало велетенським і загрозливим. Гола, мертва верхівка зубчастим руб­цем розривала спокійну синяву неба. Кучер безтурботно махнув на дивовижу батогом на довгому руків’ї.

— А ось і вона, леді… ще якісь півтори милі!

Містер Гассі знав чимало цікавого.

— Висота — понад п’ятсот футів10… вулканічна… кілька монолітів… тисячі років. Тобто, пробачте, міс Маккро, — мільйони.

— Гора йде до Магомета. Нависла скеля йде до містера Гассі.

Дивачка-гувернантка всміхалася до нього таємничою кривою посмішкою, так само загадковою для нього, як і її слова. Мадемуазель перехопила його погляд і ледь стрималася, щоб не підморгнути бідолашному збентеженому кучерові. Ґрета ставала дедалі більшою дивачкою з дня на день!

Екіпаж різко повернув праворуч і прискорився, а з перед­нього сидіння загримів голос практичної розсудливості.

— Ви, леді, либонь, не проти б пообідати. Мені от вже не терпиться скуштувати той курячий пиріг, про який я вже стільки наслухався.

Дівчата знову затеревенили, й Ідіт була вже далеко не єдиною, хто мріяла про той пиріг. Пасажирки відслонювали завіси, щоб визирнути назовні й побачити Скелю, яка то виринала, то зникала на кожному повороті. Іноді вона вигулькувала так близько, що дівчата попереду могли розгледіти два масивні кругляки біля верхівки, які часом майже загороджували вічнозелені хащі й високі дерева перед Скелею.

До так званої Пікнікової галявини біля Навислої скелі можна було потрапити через перекошені дерев’яні ворота, які зараз іще стояли зачинені. Міранда, якій не раз доводилося відмикати ворота родинного маєтку, зараз, не чекаючи запрошення, спустилася з сидіння й заходилася вправно витягувати покручений дерев’яний засув. Містер Гассі замилувався тим, як упевнено її тендітні руки чаклують над замком і як акуратно вона втримувала вагу воріт стегном. Щойно іржаві петлі дали воротам розчахнутися так широко, щоб міг проїхати екіпаж, із навислого над головою дерева злетіла гамірна зграя папуг, тікаючи синьо-зеленою хмарою від залитих сонцем трав на південь, до гори Македон.

— Нумо, Моряче… Герцогине, ану тихо… Бельмонте, а ти це що собі надумав? Такі справи, міс Мірандо, можна подумати, що вони вперше в житті папуг побачили.

З цими словами містер Гассі, переповнений святковим піднесенням, спрямував п’ятьох коней із надійного теперішнього в невідоме майбутнє так упевнено, немов заїжджав крізь вузькі ворота своїх стаєнь у власний двір.

Літо в Австралії триває з грудня по лютий. Тут і далі — прим. пер., якщо не за­зна­чено інше.

Локва — невелике вічнозелене дерево.

Каріатида — вертикальна підпора або колона у вигляді жіночої постаті.

Буш — розлогі, порослі чагарником і низькорослими деревами необроблені простори, типові для ландшафту Австралії; синонім австралійської глибинки.

Швиденько, діти мої, швиденько. Ану замовкни, Ірмо (фр.). Тут і далі по тексту — переклад із французької.