Джоан Ліндсей - Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей

— На роботі не буду, але однаково дякую.

Містер Гассі нарешті долучився до розмови. Він розповів, що минулої суботи їздив на кінський забіг і бачив, як виграв кінь Ірминого батька.

— Як звали коня? На яку дистанцію вони бігли? — запитала Маріон Квейд. Загалом коні були їй байдужі, але вона любила дізнаватися цікаві факти, як і свого часу її покійний батько — знаний королівський адвокат.

Ідіт Гортон не потерпіла б, якби щось важливе відбулося десь без неї — а ще їй дуже вже хотілося похизуватися свої­ми стрічками. Тож вона зненацька перехилилася Міранді через плече, щоб перепитати, чому містер Гассі назвав велику гніду кобилу Герцогинею. Містер Гассі відповів питанням на питання — Ідіт явно не належала до його улюблениць серед студенток:

— Якщо вже про імена, чому вас звати Ідіт, міс?

— Бо мою бабусю звали Ідіт, — манірно відказала вона. — Але ж у коней немає бабусь, як у нас.

— А й справді, — гмикнув містер Гассі й відвернувся від недотепної дівчини.

Повітря розжарювалось дедалі більше. Сонце палило лискучий чорний дах екіпажу, вже вкритий шаром червоного пилу, що пробивався крізь запнуті штори, ліз у вічі й осідав на волоссі.

— І це називається розвага, — пробурмотіла з дальнього кутка Ґрета Маккро, — їхати бозна-куди на поталу отруйним зміям і мурахам... Якими ж дурними бувають людські створіння!

У її сумці лежала книжка, але вона навіть не намагалася її розгорнути, бо теревені лунали зусібіч, не стишуючись ні на мить.

Дорога до Навислої скелі різко повертала праворуч неподалік від селища Вуденд. Містер Гассі зупинився біля заїжджого двору, щоб коні відпочили й напилися води перед останнім відрізком шляху. В екіпажі вже стало спекотно, і всі як одна пасажирки почали стягувати рукавички — неодмінний аксесуар у Коледжі.

— А можна нам і капелюшки зняти, мадемуазель? — запитала Ірма. Чорні кучері теплою хвилею вибивалися з-під крисів цупкого солом’яного головного убору. Мадемуазель всміхнулась і поглянула на міс Маккро, яка сиділа навпроти з заплющеними очима, але не спала і, як завжди, тримала рівну поставу. Руки, досі в червонясто-брунатних лайкових рукавичках, вона поклала на коліна.

— Ні в якому разі. Не можна допустити, щоб ви виглядали, як циганський табір, лише тому, що виїхали на відпо­чинок.

Ґрета Маккро — незмінно на сторожі здорового глузду.

Ритмічний стукіт копит і сперте повітря в екіпажі розморили пасажирок. Була ще тільки одинадцята ранку, і вони цілком встигали доїхати на пікнік до обіду, тож гувернантки порадилися й попросили містера Гассі опустити східці екіпажу біля найближчої затишної галявини при дорозі. Вони зібралися в затінку старого білого евкаліпта й відкрили оцинкований плетений кошик, що захищав від спеки прохолодні молоко й лимонад. Студентки познімали капелюшки й заходилися передавати одна одній печиво.

— Давненько я такого не куштував, — сказав містер Гассі, цмулячи лимонад. — Але коли в мене така важлива робота, від спиртного я також утримуюся.

Міранда встала і здійняла над головою кухлик із лимонадом.

— За Святого Валентина!

— За Святого Валентина! — голоси інших пасажирок і навіть самого містера Гассі передзвоном покотилися курною дорогою. Всі підняли й свої кухлі. Ґреті Маккро загалом було однаково — пити за Святого Валентина, Божевільного Тома9 чи перського шаха, бо вона дослухалась лише до гармонії сфер у власній голові. Але зараз і вона замислено піднесла кухля до блідих губ.

— А тепер, — сказав містер Гассі, — якщо ваш святий не заперечує, міс Мірандо, я б рушав далі.

— Люди одержимі ідеєю абсолютно марного руху, — сказала міс Маккро сороці, що саме дзьобала крихти пісочного тіста в неї під ногами. — Схоже, самі тільки телепні здатні хоч трохи всидіти на місці.

Вона неохоче повернулася в екіпаж.

Кошик спакували, пасажирок перелічили, щоб нікого не забути, східці підняли під днище екіпажу, і він рушив далі між сріблястими тінями молодих деревець. Коні наддавали ходи, простуючи крізь золоте проміння, що відбивалося на їхніх стомлених плечах і темних спітнілих спинах. Цокотіння десяти пар копит губилося в м’якій голій поверхні сільської дороги. Жоден перехожий не траплявся на шляху, голос жодної пташки не уривав сонячної тиші, а гостре сіре листя тростин байдуже об­висло в полуденній спеці. У теплому затіненому екіпажі дівчата не змовляючись припинили і сміх, і балачки, аж поки знову не виїхали на сонце.

— Майже дванадцята, — сказав пасажиркам містер Гассі, замість годинника поглядаючи на сонце. — Поки що встигаємо, леді… Я заприсягся вашій директорці, що ви будете в Коледжі до восьмої.

Від самого лише слова «Коледж» екіпажем прокотилося тремтіння, і ніхто зі студенток не мовив і слова у відповідь.

Та Ґрета Маккро, яка й на розмови