Джоан Ліндсей - Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей

колонами випливла велична солідна постать, довкола якої, наче вітрила могутнього корабля, розмаювалася сіра шовкова тафта. Груди, що злегка коливалися в такт диханню, прикрашав медальйон-камея з портретом чоловіка з бакенбардами, обрамлений у золото й гранати. Він здіймався й опускався з кожним порухом могутніх легенів, закутих у кліть сірого ситцевого корсета.

— Доброго ранку, дівчата, — прогуркотів поблажливий голос, спеціально завезений із Кенсинґтона.

— Доброго ранку, місіс Епл’ярд, — хором відповіли дівчата, схиляючись у реверансі всім півколом.

— Чи всі на місці, мадемуазель? Гаразд. Що ж, юні леді, з по­годою для пікніка біля Навислої скелі нам неабияк поталанило. Я попередила мадемуазель, що день, імовірно, буде теплий, тож вам дозволено зняти рукавички після того, як екіпаж мине Вуденд. Для вас передбачено легкий обід на Пікніковій галявині біля Навислої скелі. Також дозвольте вкотре нагадати, що сама Скеля надзвичайно небезпечна, тож вам заборонено вдаватися до будь-яких хлоп’ячих витівок і здиратися на неї, навіть на нижні схили. Однак водночас вона є геологічним дивом, тому у понеділок вранці ви напишете про неї короткий твір. Окрім того, звертаю вашу увагу на те, що біля Скелі водяться різні отруй­ні змії та мурахи. Гадаю, це все. Приємного вам дня, і стежте за поведінкою, щоб не осоромити свій Коледж. Міс Маккро, мадемуазель, чекатиму вас тут близько восьмої на легку вечерю.

Критий екіпаж, орендований у стайнях «Ліврея Гассі» в Ниж­ньому Македоні й запряжений п’ятьма розкішними гнідими кіньми, вже під’їжджав до воріт Коледжу. За кучера незмінно правив містер Гассі: він кермував екіпажем Коледжу на всіх важливих заходах ще з дня його урочистого відкриття, коли батьки майбутніх студенток, які приїхали потягом із Мельбурна, попивали на газонах шампанське. Цей чолов’яга з добрими, розумними блакитними очима й щоками, які завжди пашіли, мов трояндові сади біля гори Македон, був улюбленцем цілої околиці. Навіть місіс Епл’ярд називала його «добрим чоловіком» і любила запрошувати до себе в кабінет на келишок хересу.

— Спокійно, Моряче… Агов, тихо, Герцогине. Бельмонте, я тебе зараз як…

Насправді всі п’ять вишколених коней стояли, мов статуї, але ці його коментарі теж додавали певного шарму. Як і всякий добрий кучер, містер Гассі мав відмінне почуття стилю та гумору.

— Обережно з рукавичками на колесі, міс Маккро, там стільки пилюки… — він уже давно змирився з тим, що годі й чекати, що пасажирки його екіпажу бодай колись запам’ятають цей простий факт.

Нарешті всі розсілися так, що задоволені були й найліпші приятельки, і кровні суперниці, й обидві гувернантки. Трьох старших дівчат — Міранду, Ірму та Маріон Квейд, подруг-нерозлийвода — розмістили на омріяному всіма сидінні біля кучера, що неабияк втішило містера Гассі. Всі троє були приємними, веселими дівчатами.

— Дякую, містере Гассі. Можемо рушати, — веліла звідкись із глибин екіпажу міс Маккро, яка раптом згадала, що мала керувати поїздкою та зосередитися на обов’язках, ніяк не пов’язаних із математикою.

Вони вирушили. Коледж уже ледь бовванів на обрії: лише башточка самотньо стриміла над деревами, поки вони їхали дорогою Мельбурн-Бендіґо, над якою від кінських копит здіймалися часточки червоного пилу.

— Нумо, Моряче, ледацюго… Принце, Бельмонте, ану назад у хомут…

Перші кілька миль на дівчат чекали краєвиди, добре їм знайомі ще зі щоденних парних прогулянок, обов’язкових для всіх студенток Коледжу. Навіть не підводячи голів, пасажирки знали, що обабіч дороги поросли хирляві косі евкаліпти, крізь які де-не-де проступали клаптики галявин. Вони минули побілений будиночок Комптонів, оточений заростями айви, з якої варили джем і мармелад для Коледжу, і купку верб, що росли при дорозі — зазвичай саме біля них гувернантка оголошувала, що прогулянку завершено й час повертатися. Туди — назад, достоту як у «Шляхах історії» видавництва «Лонгмен», де студентки завжди починали повторення вивченого матеріалу на моменті смерті Георга IV, а наступного семестру переходили до Едварда III... Однак цього разу вони хутко проїхали буйно-зелені верби й почали визирати крізь щілини запнутих парусинових штор, схвильовані й радісні в передчутті пригоди. Після плавного повороту вони виїхали на зеленішу дорогу серед вицвілого опалого листя. То тут, то там виринали гаї синьо-чорних сосен, а віддалік виднілася верхівка гори Македон. Пухнасті білі хмари, як завжди, оздоблювали південні схили, поцятковані романтичними віллами для відпочинку, що мовчазно вабили далекими радощами дорослого життя.

У всіх коридорах Коледжу «Епл’ярд» було написано «Мов­чання — золото», і цього правила дотримувалися щонайсуворіше. Тому швидкий, плавний рух екіпажу збурював у студентках солодке відчуття свободи — попри пилюку, що летіла в очі, вони щебетали й теревенили, мов папужки.

Троє старших дівчат на передньому сидінні поруч із містером Гассі нарешті могли поговорити про все на світі — мрії, вишивку, бородавки, феєрверки, наступні великодні канікули. Містер Гассі, звиклий до всіляких розмов, знай мовчки дивився на дорогу.

— Містере Гассі, — сказала Міранда, — а ви знаєте, що сьогодні День Святого Валентина?

— Чесно кажучи, міс Мірандо, не знав. Не дуже багацько я знаю про святих. Чим він знаменитий?

— Мадемуазель каже, що він покровитель закоханих, — пояснила Ірма. — Такий милий — передає людям розкішні листівки з