Джоан Ліндсей - Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей

Дівчата взялися обговорювати валентинки.

— Хтось наважився надіслати міс Маккро листівку на лис­точку в клітинку, списаному прикладами, — сказала Розамунд. Насправді цю валентинку жартома подарував ірландець Том, якого на це підбурила покоївка Мінні. Сорокап’ятирічна жінка, яка проповідувала — інакше й не скажеш — вищу математику старшим студенткам, сухо прийняла подарунок, однак поставилася до нього прихильно. Цифри на листівці припали Ґреті Маккро до душі значно більше, аніж якби це були якісь троянди чи незабудки. Вона б нікому не зізналася, що її серце схвильовано затріпотіло від самого лише вигляду помережаного цифрами папірця. Він надав їй відчуття впевненості, — адже кількох помахів олівця достатньо, аби розсортувати ці значки, помножити, поділити й досягти нових дивовижних результатів. Валентинка вийшла неперевершена, хоча сам Том про це й не здогадувався. Для Мінні він обрав оточене трояндами скривавлене серце — безсумнівно, зіщулене в передсмертних муках. Мінні була в захваті, як і мадемуазель, яка одержала стару листівку у французькому стилі з однісінькою видрукуваною трояндою. Так Святий Валентин нагадав мешканкам Коледжу «Епл’ярд» про відтінки та розмаїття любові.

Мадемуазель де Пуатьє, викладачка розмовної французької й танців, яка до того ж опікувалася одягом студенток, гарячково метушилася в передчутті пікніка. Вона була вбрана у просту муслінову сукню, як і її підопічні, однак, зав’язавши на поясі широку стрічку й нап’явши солом’яного капелюшка, виглядала навіть елегантно. Мадемуазель була не набагато старша за деяких студенток останнього року навчання, тож їй так само не терпілося нарешті вирватися з задушливої рутини й провести цілісінький погожий літній день поза Коледжем. Вона пурхала між дівчатами, збираючи їх перед останньою перекличкою на перед­ньому ґанку.

— Depêchez-vous, mes enfants, depêchez-vous. Tais-toi, Ir­ma5, — цвірінькав її мелодійний, мов у канарки, голос. Утім, насправді мадемуазель вважала la petite6 Ірму довершеним створінням. Невеличкі чуттєві груди, ямочки на щоках, повні вишневі губи, пустотливі чорні очі й блискучі чорні кучері дівчини завжди милували її око. Часом французка, яка зростала серед величних єв­ропейських галерей, дивилася на дівчину з-за столу й уявляла її не у бляклій класній кімнаті, а серед вишень і ананасів, херувимів і золотих глеків, в оточенні ошатних молодиків, убраних в оксамит і сатин… — Tais-toi, Irma… Miss McCraw vient d’arriver7.

З боку вуличного туалету, до якого вела вузенька, обсаджена бегоніями доріжка, до них сунула кощава жіноча постать у червонясто-брунатній накидці — звично неквапним кроком, мов та королева. Ніхто ніколи не бачив її в поспіху — як і без окулярів у металевій оправі.

Взяти на себе організацію пікніка, хай і з допомогою мадемуазель, Ґрету Маккро змусило винятково почуття обов’язку. Ця талановита математикиня, якій, зважаючи на її винятковий розум, у Коледжі явно недоплачували, що завгодно віддала б, аби могти зачинитись у кімнаті та з головою поринути в читання нового трактату з математичного аналізу — навіть у такий сонячний і погожий святковий день. Міс Маккро була висока на зріст, із сухою жовтуватою шкірою та цупким волоссям, посрібленим сивиною і скрученим у неохайне гніздо на маківці. Попри те що вона прожила в Австралії тридцять років, місцеві дивовижі були їй цілком байдужі. Клімат, мода, нескінченні насадження евкаліптів і милі вигорілої трави — усе це обходило її не більше, ніж тумани й гори рідної Шотландії в дитинстві. Раніше студенток смішив її недолугий гардероб, але зараз вони до нього призвичаї­лися, тож ніхто й словом не прокоментував її вибір вбрання на пікнік — оскомний чорний капелюшок без крисів, у якому вона ходила до церкви, накидка, в якій її сухорляве тіло було найбільше схоже на її улюблений евклідів трикутник, і пара поношених лайкових рукавичок такого самого червоно-брунатного кольору.

А ось мадемуазель була знаною модницею, тож її образ студентки вивчали особливо ретельно, аж до бірюзової каблучки та білих шовкових рукавичок — утім, цей іспит вона здала на «відмінно».

— Все ж я не розумію, як вона дозволила Ідіт вчепити ті недоладні блакитні стрічки, — сказала Бланш. — До речі, на що це там Ідіт витріщилась?

За кілька метрів від них, у вікні кімнати на другому поверсі маячила бліда чотирнадцятирічна дівчинка, схожа на роздуту диванну подушку. Міранда відкинула на спину пряме пшеничне волосся, всміхнулась і помахала світлошкірій дівчинці з гострим підборіддям, яка засмучено розглядала метушню на веранді у вікно.

— Це несправедливо, — сказала Ірма, теж із усмішкою помахавши їй. — Дитині ж лише тринадцять. Ніколи б не подумала, що місіс Е. так із нею вчинить.

Міранда зітхнула.

— Бідолашна Сара — вона так хотіла піти на пікнік.

Напередодні мала Сара Вейборн не змогла продекламувати «Трощу “Геспера”»8, і за це її покарали ув’язненням наодинці на другому поверсі. Тож у цей погожий день їй тільки й лишалося, що міряти кроками порожню класну кімнату й намагатися завчити той ненависний шедевр. Попри те що Коледж існував усього кілька років, він уже славився дисципліною, манерами та якістю викладання англійської літератури.

На облицьовану плиткою веранду з