Джоан Ліндсей - Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей

чому для будівництва обрали саме цю рівнину, лише де-не-де порослу деревами, за кілька миль від села Македон, що скоцюбилось на підніжжі гори. У віддаленій частині ділянки площею в десять акрів схилом вниз, утворюючи мілководні озерця, стікав невеличкий струмок — навряд чи це сприяло спорудженню тут маєтку в італійському стилі. Вкрита туманом верхівка гори Македон, що височіла на сході з іншого боку дороги, ледь-ледь проглядаючись крізь косі евкаліпти, також навряд чи стала аргументом на користь такого рішення. Хай там як, маєток все ж побудували, та ще й із міцного каслмейнського каменю — щоб встояв перед усіма викликами часу. Перший власник, ім’я якого вже ніхто й не згадав би, прожив там хіба рік чи два, перш ніж спорожнілий велетенський потворний будинок виставили на продаж.

Завдяки містерові Вайтгеду, садівнику-англійцеві, який і досі тут працював, простора територія була в чудовому стані — город, сад, курник і свинарник, фруктовий садок і майданчики для тенісу. У красивих кам’яних стайнях стояло кілька екіпажів у відмінному стані. Потворні вікторіанські меблі були мов новісінькі, мармурові полиці колись привезли з Італії, а цупкі ворсисті килими — з Аксмінстера. Каганці уздовж кедрових сходів тримали скульптури в класичному стилі, у великій залі стояло розкішне фортепіано, а верхівку будівлі увінчувала кутаста башточка, на яку можна було піднятися гвинтовими сходами — ідеальне місце, щоб вивішувати британський прапор на честь дня народження королеви Вікторії. Місіс Епл’ярд, яка щойно приїхала з Англії з чималим капіталом і рекомендаційними листами для найповажніших родин в Австралії, закохалась у маєток, відгороджений від Бендіґо-роуд невисоким кам’яним парканом, із першого погляду. Ретельно оглянувши будівлю своїми круглими карими очицями, місіс Епл’ярд, завжди націлена на вигоду, постановила: це неймовірне місце, що якнайкраще підійшло б для ексклюзивного й дорогого, як годиться, пансіону — ба більше, Коледжу — для юних леді. На втіху місцевого агента з нерухомості, який показував їй будинок, вона одразу викупила все, що було на ділянці, включно з послугами садівника — ще й отри­мала знижку за оплату готівкою, — та заїхала в маєток.

Ніхто не знав, чи був у директорки Коледжу «Епл’ярд» (саме так миттєво охрестили цю місцеву чудасію — це підтверджувала й розкішна табличка з золотим написом на залізних воротах) досвід у сфері освіти. Та це й не мало жодного значення. Ця ошатна чужинка з високою зачіскою, яку посріблила сивина, й пишним бюстом, стиснутим так само туго, як і її особисті амбіції, та оздобленим медальйоном-камеєю з зображенням покійного чоловіка, мала саме такий вигляд, якого очікували від директорки-англійки батьки панянок. Адже загальновідомо, що належна зовнішність — чи не половина успіху в будь-якій справі, хай то відкриття лялькового театру «Панч і Джуді» чи розміщення позики на фондовій біржі. Тож не дивно, що з дня заснування Коледж процвітав, а до кінця першого року роботи ще й приніс цілком обнадійливий прибуток. Звідтоді до сьогоднішнього святкового дня минуло шість років.

Святий Валентин був однаково прихильним до всіх, саме тому листівки вранці дісталися не лише юним красуням. Ясна річ, шухляда Міранди була вщерть заповнена валентинками, оздобленими мереживом. Відкривши конверт, що його з любов’ю підписав і відправив із Квінсленда тато, Міранда знайшла малюнок із амурчиком і виведеними олівцем сердечками від малого братика Джонні, який зайняв почесне місце на мармуровій полиці. Втім, і простачка Ідіт Гортон самовдоволено нарахувала аж одинадцять листівок. Та що там казати — навіть дрібненька міс Ламлі за сніданком продемонструвала листівку з жовтушним на вигляд голубом і підписом «Обожнюю тебе довіку». Привітання, найімовірніше, надійшло від її нудного й невиразного брата, який був завітав до неї минулого семестру. Хто ж іще, постановили юні студентки, міг обожнювати короткозору молодшу гувернантку, яку годі було побачити в чомусь, окрім землистої саржі й туфель без підборів?

— Він нею захоплюється, — милосердно сказала Міранда. — Бачила, як він поцілував її на прощання біля входу.

— Мірандо, люба моя, але ж Реґ Ламлі просто нестерпний! — розсміяно відказала Ірма, звичним рухом струснувши синяво-чорними кучерями й укотре ліниво міркуючи, чому шкільні солом’яні капелюшки завжди такі недолугі. Юна сімнадцятирічна спадкоємиця сяяла, мов сонечко, та в ній не було ані крихти пихи. Вона обожнювала красивих людей і гарні речі, а сьогодні пришпилила до одягу букетик польових квітів із такою втіхою, наче то була осяйна діамантова брошка. Часом їй перехоплювало подих від самого погляду на Міранду, на її вмиротворене овальне обличчя й пшеничне волосся. Сама ж «люба Міранда» тимчасом мрійливо розглядала залитий сонцем садок.

— Який же неймовірний день сьогодні! Не дочекаюся, коли нарешті можна буде вибратися на природу!

— Ви лишень послухайте її! Можна подумати, Коледж «Епл’ярд» — десь у мельбурнських хащах!

— Там будуть ліси, — незворушно продовжила Міранда. — І папороть, і пташки… Як удома.

— І павуки, — докинула Маріон. — Шкода, що ніхто не подарував мені на День Валентина мапу Навислої скелі. Взяла б на пікнік.

Ірму завжди спантеличували міркування Маріон Квейд, тож вона обережно спитала: хто б захотів розглядати мапу на пікніку?

— Я б розглядала, — чесно відповіла Маріон. — Люблю точно знати, де я.

Про Маріон Квейд казали, що вона навчилася ділити в стов­п­чик раніше, ніж ходити. З сімнадцяти років свого життя переважну частину дівчина прожила, невтомно навчаючись новому. Тонкі розумні риси обличчя, чутливий ніс, який ніби постійно був насторожі, та швидкі стрункі ноги робили її