Джоан Ліндсей - Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей

— Я саме й хотів у вас спитати, міс. Моя цокалка, схоже, зупинилась о дванадцятій. Це ж треба, щоб саме сьогодні.

Невеличкий французький годинник мадемуазель, як виявилося, був у Бендіґо на ремонті.

— В Музу Монпельє, міс?

— Так, здається, годинникаря звали саме так.

— На Золотій площі? Якщо дозволите, зауважу, що це чудовий вибір.

Попри те що французка доволі холодно перепитала «Та невже?», її щоки трохи порожевіли. А містер Гассі почав розходитися про Музу Монпельє, і його було вже не спинити, мов того собаку в пошуках кістки.

— Щоб ви знали, міс, Музу Монпельє, а раніше його батько, — одні з найкращих годинникарів Австралії. А який джентльмен! Кращої людини для такої роботи годі й шукати.

— Так я й зрозуміла. Мірандо, ти, здається, взяла свій гарненький діамантовий годинник — скажеш, котра година?

— Перепрошую, мадемуазель. Я його більше не надягаю. Не можу витримати, як він цілий день цокає над серцем.

— Якби в мене був такий, — сказала Ірма, — я б його нізащо не знімала, навіть у ванній. А ви, містере Гассі?

Міс Маккро неохоче закрила книжку й сягнула кістлявими пальцями в червонясто-брунатні складки одягу на пласких грудях, щоб видобути старомодний золотий годинник на ланцюжку.

— Зупинився о дванадцятій. Це вперше таке. А це ж годинник іще мого батька.

Містеру Гассі нічого не залишалося, як упевнено подивитися на тінь Навислої скелі, що потроху підкрадалася до Галявини ще від обіду.

— Що скажете, якщо я зварю ще казанок чаю, а тоді поїдемо? Наприклад, за годинку?

— За годину, — сказала Маріон Квейд і витягла аркуш у клітинку й лінійку. — Якщо ми маємо час, я б виміряла дещо біля підніжжя Скелі.

Міранда та Ірма теж хотіли ближче поглянути на Скелю, тож попросили прогулятися лише до нижнього схилу, поки заварюється чай. Мадемуазель, повагавшись, дозволила, а міс Маккро вже поринула назад у книжку.

— Скільки звідси йти, якщо навпростець, Мірандо?

— Кілька сотень ярдів, — сказала Маріон Квейд. — Нам треба буде пройти уздовж струмка, тож вийде трішки довше.

— А можна мені з вами? — запитала Ідіт, зіп’явшись на ноги й гучно позіхнувши. — Я так наїлася пирогом за обідом, що просто засинаю.

Дівчата подивилися на Міранду, і зрештою Ідіт дозволили піти з ними.

— Не переймайтеся за нас, люба мадемуазель, — сказала Міранда з усмішкою. — Ми зовсім ненадовго.

Гувернантка стояла й дивилася, як чотири дівчини рухалися в бік струмка: Міранда попереду, граційно прослизаючи крізь високу траву, що торкалася її світлих спідниць, за нею — Маріон та Ірма, тримаючись за руки, а позаду шкандибала Ідіт. Міранда зупинилася, повернула сяйливу голівку й обдарувала мадемуазель серйозною усмішкою — а та всміхнулась і помахала у відповідь, та й так і лишилась стояти, аж поки дівчата не сховались за пагорбом.

— Mon Dieu!11 — вигукнула вона у напрямку порожньої синяви неба. — Тепер я розумію…

— Що ви розумієте? — перепитала Ґрета Маккро, раптово визирнувши з-за книжки, як завжди, до моторошного сторожка й раціональна. Мадемуазель, швидка на язик навіть англійською, раптом не знайшлася що сказати. Вона не уявляла, як пояснити не комусь там, а міс Маккро, відкриття, яке так її схвилювало: що Міранда — викапаний янгол пензля Ботічеллі з галереї Уффіці. Це неможливо було пояснити: такого літнього дня навіть думати було важко про щось важливе. Наприклад, про кохання — ще кілька хвилин тому вона мало не знепритомніла, згадуючи руку Луї, яка вправно повертала ключик її годинника Sèvres. Вона лягла на теплу запашну траву, спостерігаючи, як від кошика з молоком і лимонадом відступають тіні. Невдовзі він опиниться під безжальними гарячими променями, тож доведеться встати й перенести його в затінок. Тимчасом четверо дівчат були відсутні вже хвилин десять, якщо не більше. Не треба було й годинника. Млосна знемога, яка відчувалася у повітрі, підказувала, що була саме та година, коли стомлені від метушні люди зазвичай спочивають і дрімають, як-от вона сама. Ближче до вечора студенткам у Коледжі «Епл’ярд» постійно доводилося нагадувати, щоб сиділи рівно та зосередились на уроці. Розплющивши одне око, мадемуазель побачила, що працьовиті сестри біля ставка відклали альбоми й позасинали. Розамунд задрімала над вишивкою. Мадемуазель просто-таки змусила себе перелічити дев’ятнадцять дівчат, яких їй довірили. Всі, окрім Ідіт і трьох старших дівчат, були в полі зору навколо. Заплющивши очі, вона дозволила собі розкіш віддатися перерваному сну.

А четверо дівчат усе ще простували в’юнкою стежкою уздовж струмка. Він витікав десь із гущавини папороті й кизилу, стаючи ледь помітною цівкою біля Галявини, але невдовзі глибшав і чистішав аж на сто ярдів уперед, а його швидка течія омивала гладенькі камені й вела до невеличкого ставка, порослого ясно-зеленою