Lina A - Під стрілами , Lina A

  

— Чому ти виглядаєш такою втомленою? 

  

Аліса лише злегка знизала плечима, не втрачаючи спокійного вигляду: 

  

— Учора була в поході в горах. Потрібно було побути наодинці з собою. Трохи відпочити... від усього. 

 

 Лео здивовано підняв брову, його усмішка стала ширшою: 

  

— Ти взагалі не посидюча, правда? Ще тиждень тому була Італія, тепер — гори... І от — стрільба. Ти постійно в русі, завжди кудись прагнеш. Мені подобається така енергія. 

 У голосі Лео звучала щира зацікавленість, а в очах — теплий вогник. 

 

Ззовні Аліса зберігала ідеальний спокій: легка посмішка, відкрита поза, невимушений погляд. Вона виглядала так, ніби вся ця розмова — просто приємна деталь її дня. 

 Але всередині неї розквітав справжній вогонь. 

 Кожен погляд Лео, кожна його репліка торкалася якихось тонких струн її душі. Вона відчувала, як серце б’ється трохи швидше, як напруга розливається теплом у грудях. Та водночас у ній жила вперта рішучість не зрадити себе, не поспішати, не відкриватися першою. 

 Коли Лео сказав, що йому подобається її енергія, Аліса ледь помітно відвела погляд убік — не тому, що розгубилася, а щоб приховати мимовільне світло в очах. Вона знала: цей момент важливо прожити правильно. 

Не кидатися йому назустріч емоціями, а дати йому самому прийти ближче. 

  

Всередині вона тихо, але впевнено усміхнулася собі: все йшло так, як вона хотіла. 

 

На стрільбищі, серед глухого еху стріл, що врізалися в мішені, для Аліси ніби не існувало ні Лейли, ні Алекса. Була тільки вона й Лео. 

Їхній маленький світ, де кожен порух, кожен погляд мав вагу. 

 Лео з’явився поруч із новим луком у руках. Він простягнув його їй із легкою, майже невидимою посмішкою. 

  

— Я подумав... цей має тобі краще підходити. Легший, гнучкіший... якраз для тебе, — тихо сказав він, затримавши на ній погляд трохи довше, ніж це було потрібно. 

  

Потім, неспішно, з дальнього кінця коридору, Лео приніс стріли. Він тримав їх у руках так обережно, наче вони були чимось особливо цінним. Підходячи ближче, він майже шепочучи додав: 

  

— Це мої стріли. Сьогодні хочу, щоб ти стріляла ними. 

  

Аліса відчула, як щось тепле й тихе розгоряється всередині. 

  

Поки вони налаштовували положення рук, він обережно, кінчиками пальців торкався її плеча, легко виправляв хватку. Іноді нахилявся ближче, так що тепле повітря його слів лоскотало їй шкіру біля вуха: 

  

— Трохи нижче лікоть... так, ідеально, — говорив Лео майже пошепки. 

  

Коли стріли застрягали у мішенях, і вони разом витягували їх, Аліса ловила моменти, щоб ненав’язливо торкнутися його руки — ніби випадково. Її пальці ковзали вздовж його зап’ястя, залишаючи після себе невидимий слід тепла. 

Він іноді зупинявся на мить, наче вловлював ці крихітні дотики, але не подавав вигляду — тільки його очі ставали ще теплішими, ще уважнішими. 

 Вони перемовлялися про дрібниці: про те, який маршрут вона обрала в горах, як несподівано змінилась погода, обговорювали її роботу і жарти про каву, якої Аліса ніяк не могла напитися зранку. 

Ці буденні діалоги ставали дивно особистими, як маленькі мости між ними. 

 Усе навколо ніби стерлося. 

Лишилися тільки вони, стріли, мішені — і відчуття, що щось дуже важливе зароджується саме тут, у тиші пострілів та ніжних дотиків. 

Іноді, коли Аліса й Лео занурювалися у свою невидиму бульбашку — в обережні дотики, теплі погляди і напівпошепки, — їх ненав'язливо вибивали з ритму голоси Лейли й Алекса. 

  

— А ти вже бачив наше запрошення? — раптом гукнула Лейла з іншого кінця залу, махаючи якоюсь листівкою в руках. 

  

Лео злегка усміхнувся, відступаючи на крок від Аліси. Вона відчула, як навколо них ніби луснула невидима плівка їхнього двосвіття. 

 Алекс сміючись підійшов ближче, тримаючи кілька зразків серветок чи то стрічок: 

  

— І скажи чесно, яку ти вибрав би? Бо Лейла хоче все в блакитному, а я кажу, що це надто ніжно для нас! 

  

Лео, злегка зітхнувши, взяв серветки з рук Алекса, а Лейла вже навперебій почала розповідати: 

  

— Весілля буде на відкритому майданчику! І якщо Аліса буде згодна — хочу, щоб вона допомогла з декором. У тебе ж чудовий смак! 

  

Аліса усміхнулась, киваючи, хоча всередині вона ще тримала в собі ту тонку напругу від Лео. 

Вона відчула його короткий погляд на собі — уважний, теплий, який ніби хотів повернути їхній момент назад. 

 Але за Лейлою й Алексом справді було весело спостерігати: вони сварилися й мирилися на очах, сперечалися про дрібниці, і в цьому було стільки життя, що навіть Аліса не змогла не сміятися. 

У якийсь момент, коли Лео стояв зовсім близько біля Аліси, поправляючи їй положення руки на луці, несподівано підскочила Лейла: 

  

— О, Лео, а ти зможеш нам допомогти скласти список музики для церемонії? Ти ж завжди знаєш класні треки! 

  

Вона майже втиснулася між ним і Алісою, невимушено руйнуючи ту тонку ниточку напруги, що тільки-но натяглася між ними. Лео зробив крок убік, ледь помітно глянувши на Алісу з вибаченням у погляді. 

  

Пізніше, коли Аліса тягнулась забрати свою стрілу з мішені, Алекс необережно зачепив її плече, сміючись: 

  

— Вибач, Алісо! Я просто мішень шукав! Ого, в тебе влучання краще, ніж у мене... 

  

Аліса злегка посміхнулась, ховаючи розчарування, а Лео, який уже стояв позаду, мовчки подав їй руку, допомагаючи вийняти стрілу. Його дотик був коротким, але ніжним, ніби вибачення за мить, яку в них знову відібрали. 

  

Ще раз атмосферу порушив сміх Лейли: 

  

— Уяви собі, Алексе, якщо ти забудеш обручки в день весілля! Я тебе вб'ю прямо там!