Lina A - Під стрілами , Lina A

Розділ 4: Ризикований постріл

І ось, майже непомітно, настала п’ятниця — найчудовіший день тижня. 

Аліса прокинулася з легкістю у серці: попереду були вихідні. 

А головне — в її голові вже давно визрівав план: похід у гори. 

Там, серед стрімких схилів і зелених стежок, вона знову зможе відчути свободу. Віддати серце вітрам, сонцю й просторам, де не існувало брехні й зрад. 

 Її рюкзак вже стояв готовий біля дверей. Нові черевики, теплий светр, карта маршруту і термос з ароматною кавою чекали свого часу. 

Аліса посміхнулася сама до себе, відчуваючи, як всередині росте передчуття пригоди. 

  

Цього разу вона йшла не для когось. 

Цього разу — тільки для себе. 

 

Настав довгоочікуваний ранок суботи. Ще далеко до світанку, о 4:30, Аліса вже прокинулась — схвильована, але дивовижно спокійна. Не було часу на звичні рутинні справи: о 5:00 на неї чекав автобус. 

Сонне місто залишалося за спиною, а попереду — нова пригода. 

  

Дорога тривала близько п’яти годин. Десь посеред маршруту, крізь запітніле вікно автобуса, вона зустріла схід сонця — ніжний, теплий, обнадійливий. 

Коротка зупинка дозволила їй випити запашної кави і скуштувати щось солоденьке замість звичного сніданку. Простий момент, а як багато в ньому було радості. 

 Коли автобус довіз її до початку маршруту, Аліса відчула хвилю легкого хвилювання. 

Вперше за довгий час вона йшла у гори одна — тільки вона й світ навколо. Ніхто більше не потребував уваги, не вимагав турботи чи пояснень. Вона могла бути сама собою — вільною. 

  

Похід обіцяв бути нелегким: перший у сезоні, весна — час, коли природа ще примхлива. До болота, снігу, дощу й холоду треба було бути готовою. 

Коли Аліса озирнулася навколо, побачила, як гілки вкриваються тоненьким шаром інію — весна ще тільки починалася, але навіть холод не здавався чужим тут, серед тиші і безмежності. 

 І в кожному подиху, в кожному кроці полониною вона відчувала: цей момент — для неї. Живий, теплий, справжній. 

 

Шлях почався серед лісу, де перші випробування не забарилися — величезне болото тяглося перед нею, наче випробування на терпіння. Аліса пробиралася обережно, зосереджено, мов маленька акробатка. І, можливо, це було навіть добре: потрібно було думати про кожен рух, а не про нав'язливі думки. 

  

Вона йшла через ліс, долала річки, ковзала по мокрій землі, боролася з утомою три довгих години, аж поки не вийшла на простору полонину. 

Там на неї чекала справжня нагорода — море зелені й перші розквітлі квіти, мов краплі кольору на полотні ранньої весни. 

  

Дорогою зверху її накрив короткий дощ, але саме вершина зустріла її щедрою ласкою сонця. 

Аліса присіла на траву, витягнула з рюкзака термос із кавою і, обійнявши кружку долонями, просто сиділа й дивилася у нескінченність. 

 

Сидячи на вогкій траві, обіймаючи теплий термос із кавою, Аліса дивилася у далечінь. 

Навколо було тільки безмежне небо, м'яка зелень і шелест вітру. 

Вона заплющила очі на мить і подумала: 

«Ось так і має бути. Нічого не треба доводити, ні за ким бігти, нікого переконувати. Є тільки я. І цього достатньо. 

Світ тримає мене в обіймах і шепоче: "Ти на правильному шляху."» 

 Коли вона відкрила очі, маленька сніжинка торкнулась її долоні — і Аліса посміхнулась, відчувши, що справжнє щастя завжди було у простих моментах. 

 

Відчувши переміну погоди, Аліса швидко зібрала речі і почала спуск. У лісі сніг і вітер здавались не такими лячними. Спокійна й уважна, вона без пригод дісталасянизу. 

 У автобусі, натягнувши чистий і теплий одяг, вона нарешті розслабилася. Через вікно спостерігала, як зовні лютує заметіль, що розпочалась одразу після її спуску. 

Якийсь невидимий захист ніби провів її крізь стихію. 

  

Та її пригоди на цьому не закінчились. На зворотній дорозі автобус застряг у болоті. Двадцять пасажирів дружно виштовхували його, борючись із грязюкою і втомою. Це було виснажливо, важко — і дивовижно по-справжньому. 

 Коли Аліса нарешті повернулась додому, виснажена, але щаслива, вона відчула ту найкращу в світі втому — ту, що приходить лише після справжніх пригод. 

Після теплого душу вона ледве встигла лягти у ліжко — і миттєво заснула, мрійливо подумки плануючи завтрашній день, коли нарешті втілить ще одну свою мрію — стрільбу. 

 

Повітря пахло ранковою кавою й легким весняним вітром. Сонце ще тільки піднімалося, залишаючи на тротуарах довгі тіні. Біля невеликого кіоску з кавою вже чекали Лейла та Алекс, кожен зі своїм горнятком, обговорюючи щось неголосно й весело. 

 Аліса наближалася до них швидким, впевненим кроком. Вона виглядала зібраною і спокійною, але всередині її наповнював справжній бойовий настрій. Сьогоднішній день був особливим — вона мала не тільки випробувати себе на стрільбі, а й побачити, чи відреагує Лео на її гру з вогнем. 

 Вітання були теплі, майже буденні. Вони обмінялися посмішками, перекинулися кількома жартами. Все здавалося звичайним, невимушеним — саме так, як треба було Алісі. Вона тримала емоції всередині, залишаючи їх тільки для себе. Сьогодні її зброєю мали бути спокій, усмішка й невловима загадка в очах. 

 Після кількох ковтків гарячої кави й коротких обговорень планів на день, трійця рушила в бік стрільбища. 

 

 

Всередині приміщення панувала особлива атмосфера: змішання запахів металу й старого дерева. Легка напруга в повітрі збуджувала і насторожувала водночас. Але Аліса увійшла туди так, ніби прийшла у знайоме місце після довгої дороги — вільна, розслаблена, впевнена у кожному русі. 

 Вона кинула неуважний погляд навколо, ніби нічого особливого не відбувалося. Але саме ця невимушеність одразу привернула увагу Лео. 

 Він підійшов ближче, злегка усміхаючись, і запитав, трохи схиливши голову: 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍