Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

ЦК КПУ шифротелеграмами інструктував Кримський ревком, обкоми і Київський міськком, начебто «найважливішим завданням партійних комітетів є сприяння Державному комітету з надзвичайного стану в СРСР»[69]. Тому контрольовані представниками Компартії Дніпропетровська, Житомирська, Одеська, Миколаївська, Чернігівська та інші обласні ради заявили про підтримку ДКНС.

На Львівщині ж готувалися до опору путчистам, узгоджували заходи із В’ячеславом Чорноволом, котрий як депутат Верховної Ради УРСР і провідник визвольного руху перебував у Києві, організовуючи та координуючи всеукраїнський опір заколотникам. Коли дії останніх захлинулися через спротив громадськості, В’ячеслав Чорновіл прибув до Львова, ознайомився із ситуацією та розпорядився взяти під контроль приміщення обкому. У приміщеннях обласного комітету КПУ були знайдені секретні матеріали, які засвідчили причетність Комуністичної партії до спроби державного перевороту. Отримавши беззаперечні докази злочинної діяльності КПУ проти народу, В’ячеслав Чорновіл 23 серпня 1991 року видав розпорядження про припинення діяльності Комуністичної партії на території області. Невдовзі діяльність КПУ призупинила Верховна Рада України. На прес-конференції В’ячеслав Чорновіл наголосив, що «після цих подій Комуністична партія повністю дискредитувала себе, і найкращий вихід для неї був би саморозпуститися»[70]. Він підкреслив, що нагальним є питання повної департизації правоохоронних органів, армії та КДБ.

Отже, завдяки виваженим і послідовним діям В’ячеслава Чорновола Львівській обласній раді вдалося витримати тиск панівної в країні Комуністичної партії, налагодити координацію з обласними радами інших областей, досягти перемоги демократичних цінностей і громадського опору над всевладдям радянського тоталітарного режиму.

Під час заслання. В. Чорновіл з А. Пашко (праворуч). Нюрба (Якутія, Росія), 1979 р.

Після здобуття Україною незалежності розгорнулася кампанія з виборів Президента України, у якій взяв участь і В’ячеслав Чорновіл. Іще під час дискусій щодо доцільності введення посади президента в Україні він підтримав ідею запровадження президентської вертикалі влади, яка мала б налагодити механізм державної влади в центрі і в регіонах. «Треба сильну виконавчу владу, – зазначав В’ячеслав Чорновіл. – Якщо буде так і далі, скільки б ми не приймали законів – нічого з того не вийде»[71].

На засіданні Центрального проводу Народного Руху України 20 липня 1991 року постало питання висунення претендентів на посаду Президента від Руху. З-поміж запропонованих кандидатур більшість членів Центрального проводу бачили в цій ролі В’ячеслава Чорновола. Остаточно єдиним кандидатом його було обрано на засіданні Великої ради Руху 1 вересня 1991 року.

Підтримали висунення В’ячеслава Чорновола в кандидати на пост Президента й інші організації та об’єднання. Регіональна Координаційна рада, створена Тернопільською, Львівською та Івано-Франківською радами народних депутатів 25 липня 1991 року, ухвалила провести 5 вересня 1991 року спільну сесію трьох обласних рад у Тернополі, на якій серед інших питань мали розглянути діяльність трьох рад у ході президентських виборів. У підсумку спільна сесія рад підтримала В’ячеслава Чорновола як кандидата в Президенти України[72].

18 серпня 1991 року в Дніпродзержинську відбулося засідання Координаційної ради Асоціації демократичних рад України (АДРУ), яка об’єднувала понад сто рад різних рівнів. На засіданні ухвалили внести до порядку денного наступних всеукраїнських зборів АДРУ питання про кандидата на посаду Президента України. Хоча члени Координаційної ради АДРУ зійшлися на кандидатурі В’ячеслава Чорновола, було вирішено не нав’язувати своєї думки зборам. За результатами рейтингового голосування, проведеного під час всеукраїнських зборів АДРУ 24 серпня 1991 року, за кандидатуру В’ячеслава Чорновола висловилося вп’ятеро більше учасників, ніж за кандидатуру Володимира Гриньова, який посів друге місце у рейтингу. Решта п’ятеро кандидатів не отримали суттєвої підтримки[73].

У жовтні 1991 року розпочалися передвиборчі поїздки В’ячеслава Чорновола Україною. Одразу після реєстрації кандидатом у Президенти він відвідав с. Вільхівець Черкаської області, де він виріс і де поховані його батьки. Провівши двотижневе турне містами Черкащини, він 15 жовтня зустрівся з мешканцями Вінницької області, 16 жовтня побував на Хмельниччині, 17 жовтня – у Волинській області, 18 жовтня – у Львові, 21 жовтня – на Дніпропетровщині, 24–25 жовтня – на Полтавщині, 26–27 жовтня – на Кіровоградщині, 27 жовтня – у Києві, 29 жовтня – на Миколаївщині, 30–31 жовтня – на Херсонщині. Таким самим насиченим поїздками був і листопад. У цьому місяці В’ячеслав Чорновіл відвідав інші регіони України, зокрема побував на Закарпатті, у Криму, на Чернігівщині, Сумщині, Донеччині та в інших областях.

Програма перебування у населених пунктах обов’язково передбачала спілкування з депутатами усіх рівнів, керівниками підприємств, господарським активом, представниками політичних і громадських організацій. В’ячеслав Чорновіл відвідав кілька великих підприємств, проводив вечірні зустрічі з мешканцями міст, упродовж дня давав прес-конференції, виходив у теле- та радіоефір на обласних, районних, міських каналах.

На відміну від таких кандидатів, як Володимир Гриньов, який не провадив жодної агітації в Західній Україні, чи Леопольд Табурянський, котрий досить мало їздив Україною, пояснюючи це зайнятістю справами керованого ним концерну «Олімп», В’ячеслав Чорновіл постійно був у роз’їздах, проводячи щодня кілька зустрічей[74].

Агітаційну роботу В’ячеслав Чорновіл зосередив переважно у східних та південно-східних українських регіонах. Він тричі відвідував Дніпропетровщину, двічі – Харківщину, Одещину і Донеччину. Хоча поїздки галицькими областями й не були заплановані, з огляду на поширення там агітації проти нього деякими демократичними кандидатами В’ячеслав Чорновіл відвідав Івано-Франківщину та Тернопільщину[75].

В’ячеслав Чорновіл мав найбільшу підтримку з-поміж кандидатів демократичного табору. У разі узгодження спільного кандидата демократичні сили могли б розраховувати на переможний результат, однак до фінішної прямої виборів вони підійшли роз’єднаними. Вибори виграв колишній ідеолог Комуністичної партії, тодішній голова Верховної Ради України Леонід Кравчук, який набрав 61,59 % голосів. Другим став В’ячеслав Чорновіл, за якого проголосували 23,27 % виборців. Решта кандидатів одержали незначну підтримку: Левко Лук’яненко – 4,49 %, Володимир Гриньов – 4,17 %, Ігор Юхновський – 1,74 %, Леопольд Табурянський – 0,57 %.

Програш на виборах для В’ячеслава Чорновола не став особистою трагедією, адже під час виборчої кампанії він більше переймався результатами референдуму щодо підтримки незалежності України. Головне місце в своїй агітації він відводив цьому питанню, прогнозував, що 60–90 % населення України проголосують за незалежність[76]. Тому масова підтримка українськими виборцями самостійного майбутнього для своєї країни була надзвичайною подією для В’ячеслава Чорновола, який 30 років життя присвятив боротьбі за утвердження Української держави.

Розуміючи, що Україна не пішла шляхом інших посткомуністичних східноєвропейських держав, де до влади прийшли демократичні сили, а тому доведеться й далі вести важку боротьбу з новою-колишньою комуністичною верхівкою, В’ячеслав Чорновіл висловлював міркування щодо того, як зробити Львівщину центром опору. Однак невдовзі він відмовився від цієї ідеї. Ситуація складалася не так, як тоді, коли Чорновіл очолив «острів свободи» у протистоянні з радянською владою. В тогочасній Україні загрозливими виявилися відцентрові сепаратистські тенденції в окремих регіонах, які активно підігрівалися східним сусідом. Тому, щоб не створювати прецедентів для сепаратистів, В’ячеслав Чорновіл залишив посаду голови Львівської обласної ради й інтенсифікував діяльність як депутат Верховної Ради України і лідер впливового Народного Руху України.