Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

для України, а й для всього СРСР, однак згодом багато з них стали основою відповідних указів Президента України та ухвалених Верховною Радою України законів.

В. Чорновіл. 1971 р.

Діяльність обласного голови дещо ускладнювали спроби Комуністичної партії дестабілізувати ситуацію в регіоні, маніпулюючи питаннями міжнаціональних і міжконфесійних відносин. Результатом таких маніпуляцій стало загострення взаємин між православними і греко-католиками. Зняти напругу між релігійними течіями обласна влада не мала змоги, більше того, конфліктна ситуація не вичерпалася і до сьогодні, хоча все ж таки вдалося не допустити міжнаціональної ворожнечі в регіоні.

Спроби Компартії підірвати довіру населення до керівництва області не мали успіхів. Провалилася дискредитація рад у ЗМІ, не діяли ні штучно створені перешкоди розповсюдженню газети обласної ради «За вільну Україну», ні саботування виконання рішень облради, ні запровадження елементів економічної блокади області. Зокрема, свідченням того, що в низці міністерств і відомств нехтування інтересами Львівської області стало тенденцією, є репліка керівника агропрому УРСР Миколи Сидоренка на селекторній нараді: «Передайте Чорноволу, що Львівщина не одержить ніякої дотації по сільськогосподарським продуктам!»[52] Невдовзі облрада була змушена констатувати, що агропром відмовив області у дотаціях на сільськогосподарські продукти, зокрема на молочну продукцію, які завжди здійснювалися з республіканського фонду[53]. В’ячеслав Чорновіл зізнавався, що Львівщина перебуває в облозі: «Використовуючи специфічну структуру нашого соціально-економічного комплексу, дисбаланс між промисловим і сільськогосподарським виробництвом, спробували обмежити постачання області, заохочували партнерів розривати зв’язки з нашими виробниками»[54]. У такій ситуації керівництву області довелося самостійно забезпечувати постачання пального і продовольства. Так, вугілля у Львівський регіон везли з Кривбасу, пшеницю – з Казахстану, олію – з Молдови тощо.

Що стосується суспільно-політичної обстановки в західному регіоні республіки, то ЦК КПУ 18 вересня 1990 року ухвалив постанову, в якій найнебезпечнішим фактором суспільно-політичного життя в краї було визнано «антикомунізм, який набуває усе відкритіших, грубіших і потворних форм»[55]. Так, на пленумі ЦК КПРС перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко звернувся до керівників правоохоронних органів і очільників Верховної Ради СРСР із проханням розслідувати випадки антикомуністичних рішень і дій, у тому числі з боку деяких рад[56]. Але ще до звернення Гуренка Президія Верховної Ради УРСР ухвалювала постанови про обмеження застосування або відміну деяких ухвал рад (зокрема щодо демонтажу пам’ятників Леніну). Тривала ця практика й надалі. Приміром, на засіданні постійної Комісії Верховної Ради УРСР з питань законодавства і законності під головуванням Олександра Коцюби піддали сумніву правочинність ухвал облради про осінній призов і несення строкової служби, про національну символіку, святкові дні, поясний час тощо[57].

Тиск влади на демократичні сили посилився після голодування студентів у Києві в жовтні 1990 року. На початку осені цього ж року В’ячеслав Чорновіл спрогнозував можливий наступ реакції на демократичні свободи, що почав невдовзі наростати. «Суть політичного моменту, – оцінював Чорновіл ситуацію, що склалася, – реакція переходить у наступ. Особливо інтенсивний цей наступ в Україні, що зумовлено як геополітичним положенням республіки, так і тим, що саме Компартія України залишилась останнім територіально-політичним оплотом існуючої системи. Останні події засвідчують, що відбувається повна докорінна зміна політичного курсу, що сплановано цілу систему політичних і поліційних заходів уже не для консервації режиму, а для повернення його на вихідні позиції, для повного розгрому ідейних опонентів»[58]. Відповідно, В’ячеслав Чорновіл запропонував підготувати комплекс різноманітних заходів протидії реакції. Одним із перших було досягнення координації дій рад трьох західноукраїнських областей – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської, – в яких домінували демократичні сили. Створена так звана «Галицька Асамблея» опікувалася не лише політичними питаннями, а й заходами зі стабілізації економічних процесів у цих областях. У березні 1991 року під час союзного і республіканського референдумів щодо майбутнього СРСР з ініціативи В’ячеслава Чорновола в Галичині провели опитування мешканців про ставлення до ідеї відновлення незалежної Української держави. Ствердно на нього відповіли близько 80 % мешканців регіону.

Компартія втрачала вплив у західноукраїнських областях. Згідно з соціологічним дослідженням, проведеним ідеологічним відділом ЦК КПУ, Компартію підтримували лише третина населення і 62 % комуністів[59]. Найбільш суттєвою причиною втрати популярності КПУ на політичній арені було невміння її функціонерів вести ефективну політичну роботу в масах, відсутність реального зворотнього зв’язку, навіть відірваність від реформаторів-комуністів, які усвідомлювали необхідність змін[60].

Швидку втрату популярності КПУ на Львівщині В’ячеслав Чорновіл пояснював тим, що, на відміну від керівників обласних організацій КПУ в Івано-Франківській та Тернопільській областях (у них до такого гострого конфлікту між облрадою й обкомом, як на Львівщині, не дійшло), львівський обком очолювала людина, не здатна на компроміс. Натомість працівники обкому заявляли, що неспроможним до діалогу було керівництво обласної ради[61]. Попередник В. Секретарюка Я. Погребняк писав, що велика кількість комуністів вийшла з партії через конфлікт нового керівництва обкому з виборною владою[62]. Отже, облрада поступово посилювала свій вплив на Львівщині, нейтралізуючи та усуваючи вплив обкому КПУ. За словами голови облвиконкому Степана Давимуки, «до кінця 1990 року ситуація в області контролювалася нами в повній мірі»[63].

Біля батьківської хати. Справа наліво: А. Пашко, В. Чорновіл, М. Коцюбинська, Валентина Чорновіл. С. Вільхівець Звенигородського р-ну Черкаської обл., 1979 р.

Рішуче діяло керівництво Львівської обласної ради під час спроби державного перевороту в СРСР. За погодженням із В’ячеславом Чорноволом, який перебував тоді за межами області, оперативно підготували «Звернення Львівської обласної ради народних депутатів до населення Львівщини», оприлюднене в часописі Жидачівської районної ради «Новий час» від 22 серпня 1991 року. У ньому події, що відбувалися в Москві, були прямо названі державним переворотом і засуджені. «В ситуації, яка склалася, – йшлося у „Зверненні“, – закликаємо населення Львівщини зберігати порядок, самодисципліну, не вдаватися до нерозважних вчинків, не піддаватись на провокації. А при спробі насильницького усунення демократично обраної народом влади відповісти масовими актами громадянської непокори»[64]. Цим зверненням Львівська обласна рада першою серед державних органів республіки недвозначно висловила своє ставлення до гострої політичної ситуації. У подібному дусі було підготовлено заяву Комітету громадської згоди, у якій окрім іншого прозвучали вимоги скликати позачергову сесію Верховної Ради УРСР і дати оцінку тому, що відбувається; оголошувався стан готовності до загального політичного страйку та актів громадянської непокори; військовослужбовці й правоохоронці були закликані утриматися від насильницьких дій[65].

Водночас керівництво республіки в особі голови Верховної Ради Леоніда Кравчука вибрало очікувальну позицію, про що свідчать як представники національно-демократичних сил, так і комуністичні діячі[66]. Виступи Кравчука на радіо й телебаченні 19 серпня 1991 року в цілому відповідали вказівкам у таємних шифротелеграмах ЦК КПУ, направлених у низові осередки партії. У них також ішлося про спокій, зміцнення дисципліни, збирання врожаю тощо[67]. На переконання істориків Володимира Литвина та Анатолія Слюсаренка,