Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

Особистість, політик і людина. Він свідомо знехтував тими своїми талантами, які могли б стати корисними в тоталітарній державі, заради боротьби за суверенність свого народу. Мало хто знає літератора, науковця й викладача В’ячеслава Чорновола, але будь хто згадає першого політв’язня, який очолював обласну раду, лідера й натхненника однієї з найпотужніших політичних партій, мислителя, ідейний спадок якого не піддається корозії часу й залишиться актуальним на довгі роки…

Василь Деревінський

В’ячеслав Чорновіл

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017

Передмова

Історичні періоди йдуть на зміну один одному, з’являються нові провідні постаті, різняться обставини поступу спільноти, та не піддається корозії часу правда. Історична пам’ять народу може зазнати цілеспрямованого викривлення, заміни полюсів і перенесення акцентів. Маніпуляції національними орієнтирами триватимуть, допоки спільнота не виявиться спроможною чинити спротив міфам. Рано чи пізно пелена вигадок спаде через нездатність і далі дезорганізовувати суспільство. Як сонячне проміння рятує землю від вічної мерзлоти, так і правдива інформація відкриває народу втрачені горизонти. Хоч як складно розвінчувати втовкмачені людям змалку міфологеми, та в них короткий вік.

За тимчасової втрати українцями суверенітету на своїй землі прийди-чужинці часто вдавалися до замовчування чи ретушування окремих подій історії, фальшування діяльності, оббріхування визначних особистостей давньої та зовсім близької нам минувшини. Наслідки дезінформаційної кампанії радянської імперії ще й досі даються взнаки в українському суспільстві. Так, у мороці радянських і пострадянських колоніальних міфів для частини населення перебуває постать невідступного борця з тоталітаризмом, одного з лідерів національного спротиву 1960-х – початку 1990-х років, основоположника новітньої Української держави В’ячеслава Чорновола.

Радянський режим зображував його як порушника «соціалістичної законності», «відщепенця». Нова-стара українська влада, яка залишилася незмінною після відновлення Української держави, охрестила його «ворогом державності», «розкольником демократичних сил», «політичним романтиком». Продукувала ці та інші штампи могутня пропагандистська машина, в розпорядженні якої було чимало засобів масової інформації та інші ресурси.

Долати фальш непросто. Однак владі раз у раз доводилося оборонятися. В’ячеслав Чорновіл був із когорти незламних, яких жоден режим не здатний приборкати. Його наполегливість руйнувала мури, «залізні завіси», людську байдужість і міфи.

Ідеї і вчинки В’ячеслава Чорновола, що не втратили актуальності, сьогодні переосмислюються, здобувають нове життя. Громадські активісти, політики й високопосадовці, включно з президентами, схиляються перед його мудрістю і мужністю, віддають йому належне за об’єктивну оцінку дійсності, реалістичний прогноз подій.

Осягнути все розмаїття здійсненого В’ячеславом Чорноволом – для українського суспільства означає побачити велич свого духу, масштабність звершень, осмислити своє місце у світовому співтоваристві народів, примножити знання про боротьбу за особисті й національні права.

Шлях борця

Без страху й компромісу

В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в с. Єрки Катеринопільського району Київської (нині Черкаської) області. Його батьки у страшні сталінські часи зазнали переслідувань, а тому завбачливо відгороджений ними від правди про реалії життя юнак, як і багато українських дітей його покоління, зростав під впливом комуністичних ідеологем і міфів. В’ячеслав на відмінно вчився у школі, провадив активну громадську діяльність, очолював піонерську та комсомольську організації, був членом районного комітету комсомолу, стежив за успішністю учнів, відвідував різні гуртки, видавав шкільну газету, організовував молодіжні бригади для допомоги колгоспу в жнива, проводив політико-виховну роботу в комсомольській організації колгоспу тощо. Усе це, безумовно, загартовувало його характер, сприяло становленню стилю та ритму життя.

Під час навчання в школі хлопець писав вірші, окремі з яких, прорадянської тематики, друкувалися в районній газеті. За вірш до 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією його нагородили першою премією районного комітету Ленінського комсомолу України (РК ЛКСМУ), а за вірш «Комсомолу», прочитаний на районній олімпіаді гуртківців художньої самодіяльності сільських клубів, В’ячеслав одержав грамоту районного комітету Комуністичної партії України (РК КПУ) і виконкому районної Ради депутатів трудящих.

Вступ у 1955 році до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, а отже, доступ до нових знань, не міг не призвести до трансформації його світосприйняття. «Вже в університеті, – як Чорновіл згодом розповідав, – буквально з першого курсу, сам став шукати правду. Національну правду![1]» Певною мірою В’ячеслав Чорновіл був внутрішньо готовий до змін, оскільки, незважаючи на виховання в радянському дусі, прихована опозиційність його родини до тоталітарної системи постійно жила в ньому. Сприяли його пошукам події, що відбувалися в СРСР і світі. ХХ з’їзд КПРС і розпочате на ньому розвінчування культу особи Сталіна стали справжнім струсом для суспільства: перед ним постав кардинально інший образ Сталіна – «вождя», що створив людиноненависницьку систему. Відтак Сталіна та його діяння було піддано осуду, як і порушення прав республік на вільний національний розвиток[2].

В’ячеслав Чорновіл пристав до когорти нової української інтелігенції, яка не погоджувалася жити за встановленими режимом приписами, прагнула вільного творчого самовираження, розвитку національної культури. Він змінив своє ставлення до дійсності, вчився все піддавати сумнівам та аналізу, робити висновки самостійно, мати власну громадянську позицію.

З першого курсу Чорновіл протестував проти невідповідності занять вимогам часу та проти обмежень, публікував гострі статті, не боявся брати слово на зборах і відверто виступати. І в університеті навчаючись на відмінно, В’ячеслав Чорновіл головне завдання своєї комсомольської праці вбачав у задоволенні духовних потреб одногрупників, більшість яких походили з села. Так, він систематично діставав квитки та організовував відвідини театральних вистав, художніх виставок, музеїв, перегляд кінофільмів тощо.

Сім’я Чорноволів. Сидять мати та батько із сестрою Валентиною, стоять В’ячеслав (зліва) та брат Петро. 1950 р.

Відійшовши на другому курсі від активної комсомольської діяльності, В’ячеслав не припинив спрямовувати інших до осмислення національних історичних і культурних цінностей. Згодом він запевняв, що з другого-третього курсу навчання почав підтримувати боротьбу проти партійного всевладдя, однопартійної диктатури, змаг за національне звільнення[3]. З активіста він перетворився на об’єкт критики факультетської газети і виховних обробок комсомольських зборів, де розглядалися його ідейна незрілість і ревізіоністські погляди. Нешаблонне мислення В’ячеслава схвилювало декотрих «правильних» однокурсників, і перед ним постала загроза виключення з університету, якої вдалося уникнути завдяки поїздці на будівництво домни в місто Жданов (нині Маріуполь). Там юнак здобув досвід журналістської роботи в багатотиражній газеті будівництва та продовжив роботу з інформування молоді про національні ідеї.

Після піврічної праці на домні В’ячеслав Чорновіл відновив навчання в університеті. Брав активну участь у молодіжних дискусіях, творчих зустрічах, насамперед тих, куди навідувалися письменники, які змогли повернутися з радянських концтаборів. Регулярно відвідував засідання університетської літературної студії імені Василя Чумака – так званої СіЧі, брав активну участь у діяльності Клубу творчої молоді під керівництвом Леся Танюка.

Зацікавлення репресованими й забутими іменами в українській науці та культурі підштовхнуло В’ячеслава Чорновола до підготовки дипломної роботи про зовсім нещодавно забороненого громадського діяча й письменника ХІХ ст. Бориса Грінченка. Студії В’ячеслава переросли рамки дипломної роботи, виявилися «вирішальним моментом у його національному самоутвердженні». Осмислення поглядів Грінченка сприяло остаточному становленню