Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

Не випустив стяга боротьби з рук

Після грудневого референдуму 1991 року деякі з лідерів демократичного руху пристали на ідею замирення з представниками комуністичної номенклатури заради спільної побудови держави. Відносини між колишніми супротивниками переводилися в площину щирості, довіри, а відтак власні принципи порушувалися заради ілюзорної злагоди й консенсусу. Від Президента Леоніда Кравчука надходили пропозиції Народному Руху України стати опорою президентської команди, проводити спільні скоординовані заходи. Проте стара комуністична номенклатура, що зберегла владу в незалежній Україні, була готова поступитися лише ідейними принципами, але ніяк не зайнятими позиціями. Відтак перемовини про прихід до влади нових людей на всеукраїнському рівні не мали результату. Леонід Кравчук погодився на незначні кадрові зміни, та й те переважно в західних областях. Його цілком влаштовував чинний уряд, який очолювала особа, що в 1991 році ставила ультимативну вимогу негайно підписати союзний договір[77]. У зв’язку з цим В’ячеслав Чорновіл заявив про перехід у конструктивну опозицію до влади, яка, по суті, не змінилася з часів Радянського Союзу. Він пояснював свою позицію так: «…Консолідація – річ прекрасна. І жодний дійсно конструктивний акт Президента не залишиться без нашої підтримки. Але ми не повинні забувати й про те, які політичні сили привели нового Президента до влади, подумати, чи зацікавлені вони в динамічному реформуванні суспільства і чи може Президент від цих сил, які його породили, відмежуватись»[78].

В. Чорновіл під час заслання. Якутія, 1979 р.

Це його рішення знайшло підтримку серед багатьох членів Руху і в суспільстві, але наразилося на критику з боку влади і частини демократів. Останні дорікали, що опозиційними закликами він підштовхне Президента до співпраці з партократією. Один із лідерів НРУ Михайло Горинь вказував, що передвиборча програма Леоніда Кравчука, яка зводиться до побудови Української незалежної держави, є «адекватною рухівській програмі, власне, вона рухівська»[79]. Тому, мовляв, НРУ аж ніяк не випадає ставати в опозицію до своєї ж програми і втрачати можливість долучитися до будівництва держави, навіть спільно з колишніми компартійцями. Іван Драч був переконаний, що «жоден із колишніх претендентів на посаду Президента України не зміг би так чітко діяти»[80].

Плекаючи надію на переродження Леоніда Кравчука, вони не хотіли усвідомлювати того факту, що він був не тільки вихованцем, а й чільним представником компартійного бомонду. Із забороною Комуністичної партії України Леонід Кравчук втратив підтримку політичної сили, яка допомогла йому здобути посаду Президента України. Він був пов’язаний із не відстороненим від влади партапаратом, та все ж був змушений враховувати політичні реалії і шукати співпраці з національно-демократичними силами[81]. На сесії Верховної Ради України 28 січня 1992 року Леонід Кравчук проголосив курс на консолідацію всіх політичних сил республіки заради розбудови державності. Центральне місце відводилося Народному Рухові, який здатен був, на думку Леоніда Кравчука, «очолити всі прогресивні сили і партії в ім’я України»[82].

В. Чорновіл та А. Пашко. Львів, 1983 р.

Невдовзі виник задум провести круглий стіл, у якому б узяли участь усі українські політичні сили. Враховуючи тогочасні реалії, такий захід міг змінити формат політичних відносин в Україні. Проте він не дав очікуваного результату, як це сталося, приміром, у Польщі, де було досягнуто компромісу між різними політичними силами, визначено стратегічні цілі – будівництво демократичної Польської держави і перехід до ринкової економіки[83]. Фактично в Україні не відбулося дискусії про зміну системи і структури країни, систему виборів через слабку опозицію[84]. На круглому столі Леонід Кравчук вміло подав підтримку політичними і громадськими організаціями гасла розбудови Української держави як схвалення свого політичного курсу, про що свідчили тези: «підтримка всенародно обраного Президента України – це підтримка розбудови незалежної держави», а відповідно, «опозиція до Президента – це руйнування незалежної держави»[85]. Керівники партій та організацій на цьому круглому столі не змогли узгоджено домогтися від Леоніда Кравчука прояснення чітких кроків на шляху політичних і економічних реформ, не було представлено і програми державного будівництва. За словами працівника Адміністрації Президента Миколи Михальченка, Леонід Кравчук переконався у слабкості політичних партій, у нього сформувалося скептичне ставлення до них, а в лексиконі з’явився термін «дрібнопартійність»[86].

Переконавшись у слабкості різноманітних партій, Президент Леонід Кравчук вирішив шукати опору в наймасовішій національно-демократичній структурі – НРУ. У такий спосіб він, на думку політолога Віталія Кулика, ліквідовував опозицію (на той час більшість партій заявляли про підтримку Леоніда Кравчука), а разом з тим отримував добре структуровану організацію, у якій чорнова і організаційна робота була вже зроблена[87].

Після ув’язнення і заслання. Справа наліво: В. Чорновіл, Т. Чорновіл, З. Красівський. Львів, березень 1986 р.

Бажання частини керівництва Руху одержати безоглядну підтримку, а також некритичне ставлення до структур та осіб, які до середини 1991 року активно боролися проти всього українського, проти демократизації суспільства, на думку одного з активістів НРУ Олександра Лавриновича, можна було зрозуміти, проте підтримувати Леоніда Кравчука для організації, що ставила за мету побудову незалежної правової України, було нелогічно і неможливо[88]. Сергій Головатий зазначав: «Президент шукає легкого шляху. Він хотів би отримати максимум повноважень, легенько заткнути рота опозиції, вставивши клап під виглядом благородної ідеї єдності всіх українських сил, і робити те, що задовольняє його номенклатурно-елітне оточення»[89].

Демократичні сили в цій ситуації могли б бути позбавлені будь-якого впливу на процеси в країні, оскільки реальної влади не отримали б і не мали б змоги критикувати дії нібито «свого» Президента. Свідченням цього стало скликання пропрезидентського Конгресу національно-демократичних сил, що втратив вплив на опозиційно налаштоване до влади середовище і не мав впливу на владу.

Рішення В’ячеслава Чорновола в цій непростій для українського державотворення ситуації перейти в конструктивну опозицію до влади було обміркованим і, як показав час, слушним. Опозиція є нормою цивілізованого розвитку держави, тим суспільним інструментом, який не дозволяє владі нехтувати інтересами народу, примушує владних мужів не лише дізнаватися, чого хоче суспільство, а й втілювати ці бажання в дійсність. «Суспільство вже тепер ремствує, – зауважував В’ячеслав Чорновіл, – що влада чинить більше свавілля, як за радянських часів. Низи перед цим свавіллям абсолютно не захищені. І якраз опозиція повинна взяти на себе функцію вдосконалення владної вертикалі»[90]. Він заявив, що опозиція набуде цілком нового характеру, відмінного від того, що був за часів Радянського Союзу, коли домінувало заперечення. Нова українська опозиція, за його словами, мала бути конструктивною – опозицією утвердження. В’ячеслав Чорновіл відмовився за будь-яку ціну будувати невизначену державу, а лише згодом наповнювати її якимось змістом. На його переконання, державу потрібно було