Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

знущально коментує подію Валік, дивлячись на розпростертого серед опалого листя кульгавого хлопчика, і замахується ногою, цілячись тому в голову, але він не встигає, оскільки цієї миті поруч непомітно для всіх виникають двоє тих самих типів у чорних шкірянках.

— Скільки вірьовочці не виться, а вузликом зав’яжеться, — каже один із типів, підступаючи до Карпа і уважно дивлячись йому в очі, а потім робить короткий, майже непомітний рух, і Карп, скрутившись і здушено підвиваючи «ай бля», падає поруч кульгавого хлопчика. Тип присідає напочіпки біля Карпа, який, тримаючись за живіт, качається по опалому листю, і кілька разів плескає його по вузькому лобі. — Знаєш, яке сьогодні число? — майже ласкаво муркоче тип. «У-у-у», виє кудись в землю Карп. — Сьогодні сьоме, шоб ти знав, — так само ласкаво, але з відчутною погрозою в голосі продовжує тип, — а я шось тебе на місці не побачив. — А потім таким самим коротким рухом роз’юшує в кров Карпові рота. Той знову заходиться глухо вити і качатися по землі, а хтось із братів Косих, здається Генич, перелякано лепече, що, мовляв, ми ж і збиралися, товариш полковнік, ми ж якраз оце і йшли до вас, а тут... Другий тип у шкірянці не дає йому договорити, хапає його всією п’ятернею за кінчик носа і починає викручувати то в один, то в другий бік, змушуючи тіло Гєнича виробляти відповідні піруети. Валік, який до цього часу просто стояв і нажахано за всім спостерігав, раптом ще більше вибалушує очі, щось коротко кавкає і зривається з місця. Послизаючись на листі і розбризкуючи калюжі, він якийсь час мчить алеєю, а тоді різко звертає в бік, перебігає дорогу, мало не потрапивши під машину, і нарешті зникає десь у дворах.

— Біжи-біжи, нам і цих двох хватить, — посміхається «ласкавий» тип, демонструючи два ряди залізних зубів і запалені ясна, а тоді лізе товстим пальцем Карпу в око, викликаючи в того вже геть знавісніле нутряне гарчання.

— Ану марш на уроки, малишня! — притупує ногою другий тип у шкірянці, продовжуючи викручувати ніс Гєнича. — А то шукай вас потом по лісопосадках...

— ...без трусів і характерних ознак для опізнання, — додає «ласкавий» тип, захопившись оком Карпа.

Кульгавий хлопчик похапцем зводиться на ноги, і вони, не озираючись, швидко йдуть геть і майже одразу, не зговорюючись, зриваються на біг. Вони стрімко звертають з бульвару і пірнають у темне підворіття масивної «сталінки», потрапляють у внутрішній двір і мчать через дитячий майданчик із перекошеними дірявими грибками, що на схилі свого життя все ще намагаються захищати від дощу пісочницю, в якій замість піску — лише сірувата земля і бите скло; оббігають переповнені сміттєві баки, протискуються між завжди незручно припаркованими машинами і ледь непомітним проходом поміж будинками вибігають в інший, майже такий самий двір, але з різницею у тому, що там немає грибків, які б захищали пісочницю від дощу, і самої пісочниці теж немає, а замість них — перехняблена карусель із привареною по центру металевою пластиною у вигляді великої котячої голови.

— «Спаси і сохрани», — побачивши карусель, бурмоче дівчинка з тріснутою губою і робить правою рукою складний охоронний жест від лоба до низу живота.

— Да, — хекає на ходу кульгавий хлопчик, якому доводиться найважче, — я б на такій ні за які гроші не катався б — ум, знаєте, дорожчий.

— Це все її рук діло! — блідий хлопчик лише кидає неуважний погляд на карусель і біжить далі, за ріг будинку.

— Відьми? — хекає йому в спину дівчинка з тріснутою губою.

— Ну а кого ж? — не обертаючись, кидає блідий хлопчик, оббігаючи хирлявий квітник із висхлими чорнобривцями і хризантемами.

Вони довго біжать під дрібною осінньою мрякою, пірнають у пітьмаві вологі двори, кружляють заплутаними лабіринтами поміж майже однакових дев’яти- і шістнадцятиповерхових панельок, минають заховані від випадкового ока приземкуваті корпуси шкіл, санепідемстанцій і дитячих садків, проносяться повз гнітючу геометрію під’їздів, попід якими на лавках сидять, здається, одні й ті самі набурмосені пенсіонери, проводжаючи їх однаково ворожими неприємними поглядами. Минаючи такі лавки з пенсіонерами, дівчинка з тріснутою губою робить той самий жест і так само бурмоче «спаси і сохрани», а блідий хлопчик інколи тицяє дулю, але не завжди, а лише тоді, коли поміж пенсіонерами на лавці помічає відьму, але таке трапляється нечасто, бо, на відміну від їхнього району, тут мало відьом.

Сліпі чорні вікна, якими рясно засіяні сірі чи брудно-жовті стіни будинків, як і пенсіонери, теж проводжають їх неживими злостивими поглядами — вони десятками років накопичували безнадію цих районів і їхніх мешканців, складали докупи і сортували сіру пилюгу сімейного побуту і червону в’язку смолу затяжних і відчайдушних святкувань, які врешті-решт найчастіше перетворювалися на чиїсь поминки; вони всією площею свого давно не митого скла всотували страшні сімейні таємниці, кухонні звіряння у всіх можливих гріхах і хмільні планування сміливих і незбутніх мрій, запам’ятовували всі температурні марення дітей, які, хворіючи бронхітами, ангінами і запаленнями легень, дивилися через них на сірий світ цих сірих районів; ці вікна поглинали дитячі клятви і обіцянки, переплавляли дорослий відчай і нетривкий алкогольний захват, мовчки полискували останніми променями надвечірнього сонця, розповідаючи одне одному про всі таємниці, тривоги і нещастя тих, хто через них споглядав світ. І зараз, минаючи ці безкінечні двори і будинки, з їхніми під’їздами і пенсіонерами, діти відчувають на собі важкі, липкі погляди темних віконних очей, крізь які на них глипають примари чужих доль і життів, суккуби невиправданих сподівань та інкуби раптових побутових капітуляцій, коли стрімкий шлях з балкона вниз займає якусь мить, розтягнену до не надто оптимістичного підсумку всього життя.

Але не лише вікна урізноманітнюють стрімкий маршрут дітей темними заціпенілими поглядами — тяжкими, неприємними, але, загалом, цілком безпечними. Іноді за блідою поволокою фіранок можуть чаїтися пильні очі Бухгалтера на пенсії, який все своє життя веде облік всього на світі і тепер, навіть на пенсії, не може спинитися і продовжує занотовувати до спеціального зошита все, що потрапить у поле його холодного неприємного зору. Дехто знає про Бухгалтера і про цю його химерну звичку і час від часу його навідує, аби за нехитру винагороду погортати той зошит і так довідатися про певні речі, яких, крім Бухгалтера, ніхто не помічає. Або, знову ж таки, Відьма. Вона