IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Марко першим порушив мовчання.

— Меланія, ти не одна в цьому. Якщо тобі треба розібратися в своїй спадщині, я з тобою. Мені не важливо, чим це закінчиться. Я хочу, щоб ти була щаслива.

Меланія подивилася на нього і побачила, як його очі були сповнені щирості. Це не була просто турбота старого друга, це була справжня підтримка. Вона відчула, як важливе те, що він сказав, але ще важливіше було те, що він не просто слова говорив. Він був готовий пройти цей шлях з нею, навіть якщо це означало зануритись у таємниці, які вже давно не належали лише одному селу.

— Я не знаю, що я хочу зараз, — зізналася вона, і ці слова стали важкими для неї. — Я просто відчуваю, що повинна залишитись тут, щоб зрозуміти більше, дізнатися про свою родину, про ту силу, яку я маю. І не знаю, що з нею робити.

Марко кивнув, і його погляд був повний розуміння. Він зупинився, щоб подивитись на величезні Карпати, що височіли перед ними. Це були гірські вершини, які бачили сотні поколінь. Вони мали в собі загадку, але одночасно — якусь незрозумілу силу, яку Меланія лише починала усвідомлювати.

— Ти не повинна робити це одна, — сказав Марко, його голос був впевнений. — І якщо ти хочеш розібратись у своїй силі, можливо, я можу допомогти. Я багато чого бачив у своєму житті, і це не перша річ, яку я бачу, як незрозумілу. Можливо, разом нам вдасться знайти відповіді.

Меланія відчула, як її серце робить крок уперед, коли він сказав ці слова. Їй було важко довіряти всьому цьому, але в той самий час вона знала, що зараз саме цей шлях — єдиний, яким вона повинна йти. І з кожним кроком вона починала відчувати, як її сила та спадщина відкриваються перед нею.

— Добре, — сказала вона, розуміючи, що цього досить. — Якщо ти хочеш допомогти, я не відмовлюсь.

Марко усміхнувся, і його погляд став ще більш рішучим.

— Тоді почнемо з того, що ти розповіси мені більше про те, що ти дізналася. Я хочу зрозуміти, що саме тебе турбує, і чим я можу допомогти. Бо одне я знаю точно: якщо ми разом працюватимемо, то розберемось у цьому.

Меланія зітхнула і кивнула. Вона відчула, що ця розмова була важливою і що в цьому світі, де все змінювалось так швидко, вона хоче зрозуміти свою місію. Всі ті речі, про які вона дізналася від тітки, починали отримувати нові відтінки значення. Камінь, книга, родина — це було більше, ніж просто магія. Це була її спадщина, її зв’язок з землею, з історією, і тепер вона повинна була знайти свій шлях.

— Я не знаю, як почати, — сказала вона після паузи. — Але думаю, що перший крок — це розібратись з цією книгою, що тітка дала. Я відчуваю, що вона приховує багато відповідей.

Марко кивнув, як би підтверджуючи її слова.

— Чи є там щось, що може нас спрямувати?

— Я не знаю, — відповіла вона. — Але я готова спробувати.

Це була важка дорога, яка чекає на них попереду, але тепер, з підтримкою Марка і з розумінням того, що вона не одна, Меланія відчула, як її серце наповнюється надією. Вона була готова рухатись уперед і розкрити всі таємниці своєї родини, навіть якщо це вимагатиме більше від неї, ніж вона могла уявити.

І хоча майбутнє залишалося туманним, з кожним кроком, з кожною розгадкою, що стояла попереду, вона почувала, як сила, що прокидалась в ній, все більше і більше відправляла її до мети. Вона повинна була зрозуміти, хто вона насправді, і який шлях вона повинна пройти, щоб прийняти свою спадщину і стати тією, ким насправді є.